Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Проте говорити, що всі китайці низького зросту, — це стереотип. Головна відмінність стереотипів полягає в тому, що вони не пройдуть фактичну перевірку. Стереотип не витримає перевірки реальністю: ігноруючи всі винятки, він покладається на підтверджувальне упередження. (Расисти прекрасно опанували такий спосіб дискусії: «усі румуни злодії, крім однієї пані, з якою я працюю, але вона просто інша»). Стереотипи — це не передбачення: вони базуються на вже зроблених висновках.

Складніше стає, коли узагальнення негативні або ґрунтуються на суперечливих критеріях. Навряд хтось може заперечувати узагальнення про зріст: це легко виміряти в загальноприйнятий спосіб. Крім того, ми не вкладаємо в зріст морального чи політичного підтексту. «А ти високий», — каже фатальна жінка детективу Філіпу Марлоу в романі 1939 року «Глибокий сон». «Я не хотів», — відказує той. Це кумедно, бо відомо, що ми не контролюємо власний зріст і не маємо за нього вибачатися.

Негативні узагальнення можуть, проте, спричинити конфлікт, особливо якщо вони базуються на суперечливих визначеннях. Так, твердження, що росіяни більш корумповані, ніж норвежці, правдиве, але лише за умови, що ми маємо на увазі одне й те саме визначення корупції. У розумінні Заходу Росія наскрізь заражена корупцією, але водночас цілком доречно заперечити: те, що в певних країнах називають корупцією, в інших може просто означати надання переваг. Саме тому узагальнення треба формулювати якомога уважніше, бо саме вони стануть основою майбутнього дослідження проблеми. Існує цілком очевидна різниця між твердженнями «росіяни, що обіймають державні посади, більш схильні порушувати встановлені правила співпраці з урядом, ніж норвежці на ідентичних посадах» та «росіяни корумпованіші за норвежців».

Застосувавши такі вужчі фільтри, отримуємо значно менш категоричне твердження, що піддається перевірці. Знову ж таки, невідомо, чому таке твердження правдиве. Єдине, що ми знаємо, — це те, що коли застосовувати однакові критерії (тобто коли спостерігати за тим, як чиновники з Росії та Норвегії здійснюють ті самі процедури достатню кількість разів), ми з’ясуємо певні закономірності. Можливо, російські закони застарілі і їх не може дотримуватися навіть найчесніший чиновник. (Звісно, таке припущення трохи притягнуте за вуха, але й у цьому є частка правди, і цей аргумент досить часто наводять самі росіяни). Ось де знадобиться глибше дослідження: з’ясувавши, що відбувається, треба дати відповідь на питання «чому?».

Звісно, у буденних розмовах це все не має великого значення. Такі судження можуть бути правдою в певному вузькому сенсі, але кому подобається слухати те, що поза контекстом звучить як надто різкі заяви? Розмови серед звичайних людей, а також між ними та фахівцями ускладнюються, коли виникають емоції та йдеться про те, що загалом є правдою, але не в усіх випадках і не за будь-яких обставин.

Тож однією з найважливіших рис фахівця є здатність зберігати здоровий глузд навіть у найбільш суперечливих питаннях. Професіонали мають ставитися до всього — від раку до ядерної війни — як до питань, які треба розв’язати спокійно та об’єктивно. Таке відсторонення від теми уможливлює справжню дискусію та зважання на альтернативи й дає змогу побороти емоції, включно зі страхом, який веде до упереджень. Це, звісно, нелегко, але інакше розмова буде не лише важкою, а часом і вибуховою.

Якщо я почуваюся добре, то й ви в порядку — якось так

Нашу здатність до обміну інформацією пошкоджують й інші соціальні та психологічні явища. Хай як ми не потерпаємо від підтверджувального упередження чи важкої руки ефекту Даннінґа—Крюґера, нам усе-таки не подобається казати людям, що вони помиляються, і ми цим переймаємося. (Принаймні говоримо не в обличчя). Через те, що ми насолоджуємося природним відчуттям правоти, нам дещо незручно захищати власну фаховість. І загалом складно відділити інформацію (помилкову чи ні), на якій базуються наші політичні та соціальні погляди, від власного образу та уявлень про себе.

Наприклад, у дослідженні 2014 року з’ясувалася цікава обставина: люди будь-якою ціною даватимуть одне одному слово й усі думки сприйматимуть на рівних, навіть якщо всі учасники розмови знають, що існують значні відмінності між рівнем їхньої компетентності. Автори дослідження (із Китаю, Ірану та Данії) припускають, що це «упередження рівності», властиве людям через бажання бути частиною групи. Науковці з’ясували, що коли двоє осіб часто щось обговорюють і разом вирішують (а встановлення зв’язку між учасниками було головною частиною експерименту), то найменш компетентні люди більше захищали власні погляди, ніж варто було б від них очікувати, а компетентніші учасники розмови відступали перед такими поглядами, навіть якщо вони були відверто хибними.[27]

Спершу це видається просто хорошими манерами та прагненням до прийняття іншими. Кожна зі сторін бажала лишатися важливою одна для одної й не хотіла ризикувати стосунками. Менш компетентні учасники не хотіли, щоб їх уважали погано поінформованими або тими, хто помиляється: вони прагнули поваги та участі в розмові. Тим часом компетентніші учасники не хотіли віддалятися від інших, увесь час маючи рацію.

Це непоганий спосіб приємно провести вечір, але нікудишній шлях для ухвалення рішень. Як зауважив науковий кореспондент Washington Post Кріс Муні, подібна соціальна поведінка може полегшити людські стосунки, але така практика насправді шкідлива, коли йдеться про факти. «Це дослідження, — писав він, — підкреслило, що ми маємо більше визнавати, поважати фахівців і дослухатися до них. Але крім того воно показує, наскільки ми пов’язані між собою та з’єднані колективними правилами через те, що колись еволюціонували в соціальні групи, і це доходить до абсурду, коли йдеться про визнання та прийняття незручної істини».[28]

Чому ж люди не можуть просто змиритися з відмінностями в рівні знань і компетентності? Це недоречне питання, бо фактично воно означає: «Чому люди не змиряться з тим, що інші розумніші за них?». (Або навпаки: «Чому розумні люди просто не пояснять, що інші тупіші за них?»). Правда в тому, що соціальна невпевненість властива як розумним, так і дурним. Усім нам хочеться подобатись іншим.

Так само мало кому хочеться не розуміти суті розмови, особливо тоді, коли у відкритому доступі є стільки інформації. Соціальний тиск завжди спокушав навіть розумних, освічених людей прикидатися, що вони знають більше, ніж насправді. Ця спокуса в інформаційну добу стала ще сильнішою. Письменник Карл Таро Ґрінфілд описав цю тривогу в роздумах про те, чому люди намагаються «вдавати культурну грамотність».

Ми нині відчуваємо постійний тиск, щоб увесь час знати достатньо, інакше нас викриють як культурно неграмотних. Це робиться, щоб пережити презентацію, робочу нараду, розмову на офісній кухні,