Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Я слухала, намагаючись не загубити нитку — начебто все просто, але за простотою ховалася чітка структура, зі своїми правилами, підводними течіями й традиціями. І все це — тимчасово мій новий дім.

Наприкінці розповіді Наїна замовкла, подивилася на мене хитро й доброзичливо:

— Ти не перша тут така розгублена.

— Та невже?

— Мама Ґлейва, Діана, колись теж опинилася в цьому світі. Юна. З настороженими очима й впертим серцем птаха, що прагне вирватися з клітки. Я затамувала подих.

— Я їй теж усе пояснювала, — додала вона, погладжуючи поділ сукні. — І знаєш, вона не просто так сюди потрапила. Було видіння. Від богів. І пророцтво.

Сказала це, дивлячись на мене, з явним натяком на мої підозріло товсті обставини появи тут, залишила слова в повітрі, як запах хвої після вогнища, й пішла, не озирнувшись. А я залишилася. Сиділа на своєму новому ліжку, обіймаючи коліна. В голові крутилися слова про видіння, птахів і клітки. І образ того ходячого моноліту. Ґлейв. Він десь поруч. Блукає коридорами, не усвідомлюючи, що став головним героєм мого нового життя.

— Уявляю, — пробурмотіла я, — як він раптом зупиняється, дивиться на мене й шепоче: «Ти — моя доля».

Замислилася. А потім пирснула зі сміху.
— Ага, звісно. І відразу — поцілунок, каблучка, дракон у подарунок. Угу, тримай кишеню ширше.

І все ж у цій безглуздій, божевільній, стародавній казці — я залишилася. І, схоже, здаватися не збиралася.