Читати книгу - "Любов & Рукавичка, Стейсі Мур"

Розділ 10: Перша гра – очікування vs. реальність

Мері

Якби місяць тому мені сказали, що я стоятиму на узбіччі баскетбольного майданчика в формі черлідерки, нервово стискаючи помпони, я б розсміялася. Але ось я тут, і здається, що ці помпони — єдине, що тримає мене від втечі.

Зала гуділа. Глядачі кричали, у повітрі змішувалися запахи попкорну та спортивного поту, а велике табло з рахунком, здавалося, особисто засуджувало мене.

Ми тренувалися для цього моменту. Години репетицій, нескінченні повторення рухів, нескінченні крики дівчат: «Мері, ліворуч, а не праворуч!» І тепер… тепер я мала б бути впевненою.

Але я не була впевненою.

Замість цього мій мозок видавав усі можливі сценарії катастроф:

Забуду рухи.

Впаду з піраміди. Випадково вріжуся у когось під час стрибка. Влаштую пожежу своєю незграбністю.

Окей, може, останнє трохи перебільшене, але зараз усе видавалося можливим.

— Все гаразд? — запитала Ліза, одна з досвідчених черлідерок, поправляючи свою бантикову стрічку.

— Так, — кивнула я. — Повністю. Абсолютно. Гаразд.

Вона скептично глянула на мене.

— Мері, ти тримаєш свої помпони так, ніби хочеш когось задушити.

— О, це просто… ентузіазм.

Не встигла вона відповісти, як пролунав сигнал, і баскетбольна команда вибігла на майданчик. Зала вибухнула оплесками.

І серед гравців — Стів.

Він виглядав сфокусованим, зібраним, повністю в грі…

Аж поки не побачив мене.

Я помахала йому.

Він звузив очі й ледь помітно похитав головою, ніби казав: Не роби нічого дурного.

Ой, хлопче, ти ще не знаєш, у що я влізла.

Стів

Як тільки я побачив Мері в формі черлідерки, я відчув дві речі:

Вона виглядає так, ніби справді знає, що робить. Ця думка, скоріш за все, є помилкою.

Я намагався сфокусуватися на грі. Ми тренувалися, працювали над тактикою, і ця перемога була важливою. Але щось у тому, як Мері нервово переминалася з ноги на ногу, змушувало мене відчувати: Це не закінчиться добре.

Але я вирішив не думати про це.

Все буде нормально.

…А потім закінчилася перша чверть.

І черлідерки вийшли на поле.

Мері

Рутина почалася нормально. Я була у задньому ряду, виконувала рухи, усміхалася, робила вигляд, що не панікую.

А потім настав час піраміди.

Я була флаєром, тобто тією, кого підіймають угору. Тобто тією, хто не має впасти і вмерти.

Я видерлася на плечі Лізи, відчула підтримку рук команди, зробила глибокий вдих і—

Хтось чхнув.

Не я. Не хтось із тих, хто мене тримав. Але це було так голосно, що мій мозок просто відключився.

Я похитнулася.

Ліза прошепотіла:

— Мері, не панікуй.

Пізно. Я панікувала.

Моя нога послизнулася.

Я полетіла вниз.

У цей момент я вирішила врятувати своє життя… схопившись за волосся Лізи.

Ми впали разом.

Тиша.

А потім, з боку баскетбольного майданчика, знайомий голос:

— …МЕРІ?!

Я відкрила очі й побачила, як Стів, стискаючи м’яч, витріщається на мене.

Я йому показала великий палець.

Він закотив очі й повернувся до гри.

Окей. Одна помилка. Не страшно.

Але це ще не все.

Коли почалася третя чверть, наш тренер крикнув, що ми робимо головний номер – енергійний танець, який має підбадьорити команду.

На середині виступу мій мозок сказав:

«Поки що все добре, так? Ха-ха, жартую. ОТЖЕ, ВИДАЛЯЄМО ВСЮ ІНФОРМАЦІЮ.»

Я просто завмерла.

Мої помпони застигли в повітрі. Моє обличчя перетворилося на гримасу жаху.

Дівчата навколо мене рухалися синхронно, а я стояла, як загублений турист.

І тоді пролунав голос диктора:

— Номер 3, СТІВ ПАРКЕР! ЙДЕ НА КИДОК—!

Я подивилася вгору.

Стів стрибнув, кинув м’яч—

І…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍