Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Денні не був плаксієм, — батько нічого подібного не дозволяв, навіть Кертісові, — проте одного дня Денні розридався перед усією родиною, чим спантеличив і їх, і себе. А коли не зміг стриматися, батько підсмикнув його за руку й запропонував реальну причину для плачу. Коли він закінчив зі шмаганням, Рікі Лі затиснув Денні у вузькому проході в трейлері.
— То, певно, твій хлопець був.
— Певно, ти б хотів бути на його місці, — добросердо сказала його баба.
Наступного ж дня Денні пішов до школи й став вихвалятися тим, чого не зробив. Якимсь дивним чином він намагався так лише зберегти обличчя, — він же нічого не боїться, це точно, — та все ж йому було бентежно думати про це, про те, як журба обернулася на брехню й хвастощі, як свою роль відіграла навіть заздрість, буцім життя в Робіна складалося з одних свят, подарунків і тортів. Бо звісно ж: життя в Денні було нелегким, але він принаймні був живий.
Дзвінок над дверима теленькнув, і на стоянку з жирним пакетом у руці вийшов Фариш. Побачивши порожнє авто, він завмер на місці.
Денні плавно вийшов із телефонної будки: жодних різких рухів. Останні кілька днів Фариш поводився настільки непередбачувано, що Денні став почуватися заручником.
Фариш обернувся до нього осклілими очима.
— Ти шо там робиш? — запитав він.
— Е, та нічого. Просто в довідник заглядав, — сказав Денні, швидко наближаючись до авто, силкуючись зберігати нейтральний приязний вираз обличчя. Останнім часом Фариша могла розлютити будь-яка нетипова дрібниця; минулого вечора він так гупнув по столу склянкою молока, що та розбилася в нього в руці, а все через те, що його щось засмутило по телевізору.
Фариш агресивно роздивлявся його, не зводячи очей.
— Ти мені не брат.
Денні спинився, торкнувшись долонею дверцят машини.
— Шо?
Без анінайменшого попередження Фариш кинувся вперед і збив Денні з ніг.
Коли Гаррієт потрапила додому, мама нагорі телефоном розмовляла з батьком. Що це означало, Гаррієт не знала, але скидалося на поганий знак. Підперши підборіддя долонями, вона сіла чекати на сходах. Але минув довгий час, — зо пів години, як не більше, — а мама все не виходила, тож Гаррієт відштовхнулася й сіла на сходинку вище, тоді ще на одну, і ще на одну, доки не всілася на самій верхівці сходів, спиною до променя світла, що виходив з-під дверей материної спальні. Вона уважно прислухалася, та хоч тон материного голосу був чіткий (хриплуватий шепіт), слів розібрати не вдалося.
Зрештою Гаррієт здалася й пішла на кухню. Дихання в неї досі не вирівнялося, а м’язи грудної клітки час від часу боляче смикалися. Призахідне сонце проникало в кухню крізь вікно над умивальником червоними й фіолетовими барвами — розкішно, наче в пізню літню пору, коли наближався ураган. «Дякувати богові, що я не побігла назад до Еді», — подумала Гаррієт, енергійно кліпаючи. Через паніку вона мало не привела їх просто Еді під двері. Еді, звісно, міцна, та все ж вона літня жінка зі зламаними ребрами.
Замки в будинку всі старі, врізні, їх легко зламати. На вхідних і задніх дверях угорі старомодні шпінгалети, з яких нема толку. Гаррієт і сама якось втрапила в халепу, коли зламала замок на задніх дверях. Їй здалося, що він застряг, тож вона ззовні кинулася на двері всім тілом; відтоді минуло кілька місяців, а та деталь досі висіла в прогнилій рамі на одному цвяшку.
Крізь відчинене вікно залетів зимний вітерець і торкнувся щоки Гаррієт. Нагорі й унизу — усюди відчинені вікна, підперті вентиляторами, відчинені вікна фактично в кожній кімнаті. Від думки про них у Гаррієт виникало жахливе відчуття незахищеності, голизни. Що стане на заваді, якщо він захоче проникнути просто в дім? Та й навіщо йому морочитися з вікнами, якщо тут можна просто відчинити будь-які двері.
Еллісон босоніж побігла на кухню й узяла телефон, ніби збиралася комусь дзвонити, — і з цікавим виразом на обличчі послухала кілька секунд, після чого натиснула кнопку приймача й сторожко повісила слухавку.
— З ким вона розмовляє? — запитала Гаррієт.
— З татом.
— Досі?
Еллісон стенула плечима — але на позір вона стривожилася й, опустивши голову, поквапилася з кімнати. Гаррієт ще трохи постояла на кухні, звівши брови, а тоді підійшла до телефона і зняла слухавку.
На фоні вона почула телевізор.
— …не варто тебе звинувачувати, — жалібно говорила мама.
— Не мели дурниць. — У батьковому диханні чітко відчувалося, наскільки йому нудно й не терпиться завершити розмову. — Якщо не віриш мені, то приїжджай сюди.
— Я не хочу, щоб ти мені казав щось, чого насправді не думаєш.
Гаррієт тихенько натиснула кнопку й відклала слухавку. Перед тим вона злякалася, що вони розмовляють про неї, але виявилося ще гірше. Уже коли батько просто приїжджав гостювати, усе було досить жахливо й будинок сповнювався шумом, агресією та напругою від його присутності, проте він переймався тим, що про нього думають інші й краще поводився в присутності Еді й тіток. Від думки, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький друг, Донна Тартт», після закриття браузера.