Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

безрадісну ляпку), він був у Напасті на одному святі до дня народження. Цей спогад йому зберігся досі: просторі кімнати, тьмяні, моторошні й історичні, обклеєні вицвілими шпалерами й обвішані канделябрами. Стара, якій належав будинок, була Робіновою бабою, а сам Робін — однокласником Денні. Робін жив у містечку, і наприкінці одного вітряного осіннього дня Денні — який часто пішки тинявся вулицями, поки Фариш просиджував у більярдній — запримітив, як Робін грається наодинці в себе перед будинком. Вони якийсь час роздивлялись один одного — Денні з вулиці, а Робін із подвір’я, — ніби сторожкі звірята. Тоді Робін сказав:

— Я люблю Бетмена.

— І я люблю Бетмена, — відповів Денні. Тоді вони взялися разом бігати туди-сюди по тротуару й гралися, доки не стемніло.

Оскільки Робін запросив на своє свято всіх учнів свого класу (підняв руку, щоб попросити дозволу, узявся ходити по рядах і роздавати всім по конверту), Денні було неважко під’їхати з кимсь, так щоб батько й Ґам не знали. У дітей на кшталт Денні не бувало святкувань на день народження, а його батько не хотів, щоб той відвідував чужі, навіть якщо його запрошували (що бувало рідко), бо жоден його син не платитиме за такий непотріб, як подарунки, тим паче якомусь синочку чи доньці багатіїв. Джиммі Джордж Ретліфф не збирався фінансувати таку маячню. Їхня баба мислила інакше. Якщо Денні йде до когось на свято, то він зобов’язаний перед господарем: «підзвітний». Навіщо приймати запрошення від містян, які кличуть Денні (безперечно) лише для того, щоб із нього насміхатися — з його одягу «зі старшого брата», з його сільських манер? Родина в Денні бідна; вони «простий народ». Всілякі витребеньки, як-от торт і святковий одяг — це не для них. Ґам вічно нагадувала про це своїм онукам, щоб у тих не виникло бодай натяку на загрозу якоїсь надмірності чи забування цих фактів.

Денні очікував, що свято буде в Робіна вдома (де вже було досить гарно), але він очманів, коли напакований дітьми універсал з матір’ю незнайомої йому дівчинки за кермом виїхав за межі міста, повз бавовняні поля, довгою алеєю дерев і вгору до оздобленого колонами будинку. У таких місцях він почувався чужим. Що гірше, він не взяв із собою подарунка. У школі він був спробував загорнути в папір із зошита знайдену модельку «Метчбокс»138, але в нього не знайшлося скотчу, тож це скидалося не на подарунок, а на зіжмаканий аркуш зі старим домашнім завданням.

Проте ніхто наче й не помітив, що в нього немає подарунка; принаймні ніхто нічого не сказав. І зблизька будинок виявився не таким величним, як здалеку — відверто кажучи, будівля розсипáлася на шматки, міль поїла килими, тиньк пооблуплювався, а стеля пішла тріщинами. Та стара пані — Робінова баба — головувала на святі, а ще вона була надто пишна, офіційна й страхітлива; коли вона відчинила вхідні двері, замаячивши над ним твердою поставою, у чорному дорогому на вигляд одязі та з насупленими бровами, Денні до смерті перелякався. Голос у неї був різкий, як і кроки, що шпарко цокали, відлунюючи по кімнатах, так жваво й по-відьомськи, що з її появою діти припиняли розмови. Проте вона подала йому прекрасний кусник білого торта на скляній тарілці: шматок із добрячою трояндою з глазурі й навіть написом, великою рожевою літерою «Д» зі слова «ДНЕМ». Вона роззирнулася понад головами інших дітей, які збилися юрбою навколо неї за прекрасним столом; і понад їхніми головами потягнулася й подала Денні (що зостався позаду) цей особ­ливий кусень із рожевою трояндою, наче Денні був саме тією людиною в цій кімнаті, кому вона хотіла його вручити.

Тож то була та стара пані. Е. Клів. Він роками не бачив і не згадував її. Коли Напасть згоріла — заграву від пожежі в нічному небі було видно за кілька кілометрів — батько й баба Денні хитали головами скрушно, проте водночас лукаво та вдоволено, ніби від самого початку знали, що такий будинок мусить згоріти. Вони не могли пропустити нагоди насолодитися спектаклем, у якому «сильні й імущі» підупадали на один-два щаблі, а Ґам зневажала Напасть з особливою ненавистю, бо ще дівчинкою збирала бавовну на тамтешніх полях. Батько Денні примовляв, що є такий задиристий клас білих зрадників раси, які ставляться до інших білих, які опинилися в злиднях, не краще, ніж до звичайних дворових негритосів.

Так, ту стару пані спіткала біда, і така втрата, яка сталась у неї, це щось чуже, сумне й таємниче. Родині Денні не було чого особ­ливо втрачати. А сам Робін (щедрий товариський малий) помер, — помер уже багато років тому, — його вбив якийсь збоченець, що проходив повз, або якийсь брудний старий бурлака, що заблудив сюди від колії, ніхто цього не знав. У школі того ранку понеділка вчителька місіс Мартер (капосна товстуля із зачіскою-бабеттою, яка змусила Денні цілий тиждень ходити в школу в жіночій перуці, щоб за щось його покарати, він уже не пам’ятав, за що саме) стояла перешіптуючись з іншими вчительками в коридорі, а очі в неї були червоні, ніби вона перед тим плакала. Коли пролунав дзвінок, вона сіла за свій стіл і сказала:

— Учні, маю для вас дуже сумну новину.

Більшість міських дітей уже знали — але не Денні. Спершу йому здалося, що місіс Мартер їх намахує, але коли вона сказала їм узяти олівці й кольоровий папір і почати малювати листівки для Робінової сім’ї, зрозумів, що це не жарти. У себе на аркуші він ретельно вивів Бетмена, Людину-Павука й Галка, які в один ряд стояли в Робіна перед будинком. Він хотів намалювати їх у дії, — як вони рятують Робіна, стирають на пил поганців, — але йому бракувало художнього хисту, тож просто намалював їх усіх в рядок перед будинком. Із запізненням домалював також себе, збоку. Йому здавалося, що він підвів Робіна. Зазвичай у неділю в економки Клівів був вихідний, але тоді вона працювала. Якби він не дав їй прогнати себе раніше того дня, можливо, Робін був би живий.

Денні й без того почувався так, ніби ледве уникнув подібної долі. Батько часто відпускав їх із Кертісом валандатися містом на самоті — часто вночі, — і якби за ними кинувся якийсь покидьок, вони б не могли звернутися до чийогось дому чи дружніх сусідів. Хоч Кертіс умів на прохання досить покірно ховатися, він не розумів, чому йому не можна розмовляти, тож його доводилося постійно зацитькувати, — та все одно Денні тішився, що має таке товариство, навіть попри те, що Кертіс був страшенно полохливий і в нього траплялися напади кашлю. Найгірші вечори