Читати книгу - "Джозеф Антон"

Sinéma[255], а Франсуа підійшов і вітається з Луї, і вони якийсь час ішли разом, а я з іншим чоловіком трохи позаду, а потім я іду з Франсуа, і це дуже дивно, бо він ніяк не погляне мені в обличчя, він весь час дивиться долі, і лишень інколи вгору, а тоді знову донизу, а тоді він поглянув на мене і сказав: «А чи не дасте ви мені свій номер телефону?»

— І ви, — підсумовує працівник посольства, — ви даєте йому той номер.

Тут він перехоплює у працівника посольства ініціативу й запитує про роботу з Луїсом Бунюелем над «Щоденником покоївки».

— А-а-а, дон Луїс, — каже вона своїм глибоким, гортанним від куріння голосом, — я люблю його. Одного дня я кажу йому: «Доне Луїсе, як би я хотіла бути вашою донькою!» А він каже мені: «Ні, дорогенька, тобі цього не треба хотіти, бо якби ти була моєю донькою, я запер би тебе вдома, і не було б кіно!»

— Мені завжди подобалася пісня, яку ви співаєте в «Жюлі й Джимі», — каже він їй, і вони пригублюють «шато бешвель». — «Le Tourbillon[256]». Це стара пісня, а чи її написали спеціально для фільму?

— Річ у тому, — каже вона, — що пісню написали для мене. Тривалий час я зустрічалася з одним чоловіком, що дуже мене кохав, і коли ми розлучилися, він написав цю пісню. А тут Франсуа каже, що мені треба співати, я пропоную цю пісню, і він погодився.

— Тепер, — питає він, — коли пісня стала такою відомою, ви все ще думаєте про неї як про пісню, написану для вас коханим чоловіком, а чи як про пісню із фільму «Жюль і Джим»?

— Ну, — каже вона, стенаючи плечима, — тепер це пісня з фільму.

Перед тим як він покинув résidence, посол відвів його набік і повідомив про присудження йому найвищого ступеня командора Ордену мистецтва і літератури — величезна честь. Рішення ухвалили ще кілька років тому, каже посол, однак попередній французький уряд рішуче чинив цьому опір. Невдовзі на його честь буде влаштовано прийом у résidence, на якому він отримає орденську відзнаку і стрічку. Чудова новина, відповідає він, однак уже за кілька днів французька влада відступила від свого задуму. Жінка, відповідальна за розсилання запрошень, сказала, що вона поки що «не квапиться» з відправкою, бо «чекає на схвалення з Парижа»; відтак, на превеликий подив, він не може додзвонитися ні до посла, ні до культураташе Олів’є Пуавра д’Арво. По кількох днях невідання він зателефонував Жакові Лангу, який пояснив йому, що за десять днів заплановано візити президента Ірану до Франції, тому міністерство закордонних справ гальмує цю справу. Ланг кудись зателефонував, і це спрацювало. Перетелефонував Олів’є. Чи не могли б ви призначити день, коли пан Ланг приїде і вручить вам нагороду? Так, відповів він. Авжеж.

Зафар влаштовував вечірку, на яку запросив і його. Група захисту швидко завела його до нічного клубу і заплющила очі на все те, що в нічних клубах зазвичай відбувається. Він опинився за столом з Деймоном Eлбарном і Алексом Джеймсов з групи «Блер», які чули про його співпрацю з «U2» і хотіли записати пісню на його слова. Раптом виник попит на його тексти до пісень. Алекс випив більше половини пляшки абсенту, що було, мабуть, нерозумно з його боку. «Я маю нехрінову ідею, — сказав він. -Я пишу слова, а ти пишеш музику». Але, Алексе, сказав він м’яко, я не пишу музики і навіть не граю на жодному музичному інструменті. «Дарма, — сказав Алекс, — я навчу тебе грати на гітарі. За півгодини. А то херня, що ти не вмієш. Ти пишеш музику, а я пишу слова. Буде навіть дуже нехріново». Співпраці з «Блер» не вийшло.

Він зустрівся у Скотленд-Ярді з Бобом Блейком, який тепер став керівником Підрозділу «А», щоб поговорити про майбутнє. Наступного року в нього виходить новий роман, сказав він, тож йому хотілося б вільно брати участь у промоції своєї книжки з відповідними оголошеннями про зустрічі й підписуванням книжок. Вони вже не раз це робили, й з безпекою не виникало якихось труднощів. Також йому хочеться зменшити захист. Він розуміє, що авіалініям більше подобається, якщо до літа-ка його привозить група офіцерів захисту, та й у публічних місцях, де проводяться заходи за його участи, також раді присутності поліції, проте все інше вони спроможні владнати з Френком. Цікаво, проте Блейк, здається, був відкритий до всіх його пропозицій, а це наводило на думку про зміну оцінки рівня загрози попри те, що його про жодні зміни поки що не інформували. «Гаразд, — сказав Блейк, — давайте подивимося, що тут можна зробити». Тим часом Блейка турбувала Індія. На думку містера Ранку і містера Пополудні, якщо він поїде до Індії у січні чи на початку лютого, то виникне ризик іранського нападу. А чи можна йому дізнатися, на чому ґрунтуються їхні побоювання? «Ні». — «Гаразд, але я не планував їхати до Індії у цей час». Коли він сказав це, то помітив, що обличчя поліцейського дещо подобріло.

Він прибув до офісу міністра закордонних справ у палаті громад і побачив там генерального директора МІ-5 Стівена Лендера разом з Робіном Куком, що мав для нього погану новину. Кук сказав, що вони одержали розвідувальні дані про засідання Іранської верховної національної ради з безпеки — коли Кук сказав це, Лендер несхвально глипнув на нього, але він вів далі — на якому Хатамі й Харразі не змогли втихомирити прихильників жорсткого курсу. Хаменеї «не в змозі» вгамувати Стражів революції «Гезболлу». Його життю далі загрожує небезпека. Проте Кук запевняв, що міністерство закордонних справ і він «особисто» займатимуться розв’язанням цієї проблеми, до того ж нема жодних ознак підготовки нападу в якійсь із країн Заходу, сказав Лендер. Нема великої ймовірности — слабка втіха, та це було всім, про що він довідався. «Я повідомив Харразі, — сказав Кук, — що ми знаємо про засідання Верховної національної ради з безпеки, і він був ошелешений. Він намагався говорити про чинність угоди. Він розуміє, що на кону і його репутація, і Хатамі».

Зберігайте самовладання.

Ніщо не досконале в цьому світі, але з таким рівнем недосконалости складно