Читати книгу - "Джозеф Антон"

class="p1">Він мав приватну зустріч з Дереком Фетчетом, який знову казав: «Повірте мені». Усі секретні відомості, що надходять з Ірану, однозначно позитивні. Всі партії приєдналися до цієї угоди, всіх псів відкликано. Від Сінаї можна чекати чого завгодно, проте він усе одно не має грошей. «Ми продовжуватимемо працювати над усіма питаннями, — сказав він. — Тепер головне — зберігати самовладання». Фетчет також сказав, що його власна заява, в якій він назвав угоду «великим дипломатичним успіхом Британії», викликала в Ірані шквал емоцій. «Так само, як і ваші слова: «Це означає свободу».

Його попросили робити, як на нього, щось досить-таки складне: тримати язик за зубами. Якщо він так чинитиме, то сердиті голоси поступово стихнуть, і фетва залишиться в минулому.

Тим часом у Тегерані відбувся марш тисячі студентів з організації «Гезболла», які заявляли про свою готовність здійснювати напади на письменника і його видавців, прив’язувати до своїх тіл бомби і таке інше; співали стару і сумну пісню терористів.

Він поїхав до палати громад на зустріч з Робіном Куком. І Кук повідомив, що отримав підтвердження того, що Хаменеї і вся іранська Рада доцільности «приєдналася до нью-йоркської угоди». Звідси випливає, що всіх убивць відкликано. Він був певний щодо Іранського міністерства з питань розвідки і безпеки, а також щодо ліванської «Гезболли». Їхніх бойовиків не залучають. Щодо Стражів революції, то він мав тільки «неґативні розвідувальні дані»: жодних ознак підготовки у їхньому таборі до якихось дій. «З боку іранського уряду одержа-но ґарантію, що він запобігатиме виїзду з Ірану тих, хто збирається здійснити на вас напад. Вони розуміють, що на кону їхній авторитет». Символічне значення появи Кука-Харразі «пліч-о-пліч» ретельно зважувалося, їх показували по телевізору в усіх мусульманських країнах світу, «і якщо вони, скажемо навпростець, уб’ють вас, то цим самим остаточно підірвуть до себе довіру». Сказав і таке: «Ми не закінчили справи. Ми й надалі чинитимемо тиск і чекатимемо на результати».

Тут міністр закордонних справ Сполученого Королівства поставив запитання, на яке відповісти було не так просто.

— Навіщо вам кампанія захисту проти мене? — захотів знати Робін Кук. — Я готовий запропонувати вам вільний доступ до мене і регулярні зустрічі. Я борюся на вашому боці.

Він відповів:

— Багато хто вважає, що ви мною торгуєте, слабка угода подається як надзвичайний успіх, а мене з комерційних і геополітичних міркувань відсуваєте на задній план.

— Еге ж, — сказав Кук насмішкувато. — Вони, мабуть, думають, що я раджуся з Пітером Мендельсоном. (Мендельсон був міністром торгівлі й промисловости.) — Це не так, — продовжував він, а тоді додав, перегукуючись з Дереком Фетчетом: — Повірте мені.

Він мовчав добру хвилю, а Кук не робив спроби якнайшвидше довідатися про його рішення. Вони що, знову забивають мені баки? — запитував він самого себе. Лишень кілька днів тому він репетував на Майкла Ексворті, звинувативши у зраді. Проте обидва політики йому подобалися й боролися за нього відважніше, ніж будь-хто інший упродовж десятиріччя, тож тепер вони просили його повірити в них, зберігати самовладання і, понад усе, трохи помовчати.

— Якщо ви спробуєте піддати різкій критиці фундацію «15 хордада», то їм тільки цього й треба, бо тоді іранський уряд не зможе їм протистояти, не справивши враження, буцімто він дослухається до ваших слів.

Він думав і думав. Кампанія захисту розпочиналася з метою боротьби з інерцією урядів. Тепер це був його уряд, який обіцяв енергійно працювати задля нього. Можливо, це нова фаза: треба працювати з урядом, а не проти нього.

— Гаразд, — сказав він, — я згоден.

Він поїхав до Френсіс Д’Сузи в «Статтю 19» і попрохав припинити кампанію захисту. Кармел Бедфорд була в Осло на зустрічі представників кількох комітетів захисту, і коли він їй зателефонував і розповів про своє рішення, то вона вибухнула гнівом, звинувачуючи в усьому Френсіс: «Вона вже давно націлилася на роботу в міністерстві закордонних справ! Цей крок тільки в її інтересах!» Френсіс і Кармел більше не спілкувалися між собою. Він переконався, що прийняв правильне рішення.

Отже, кампанія із захисту Рушді закінчилася. «Сподіватимемося, — написав він у своєму щоденнику, -що я ухвалив правильне рішення. Хай там як, але це моя воля. Я не можу нікого винити».

* * *

ІРАНСЬКІ СЕЛЯНИ ПРОПОНУЮТЬ ВИНАГОРОДУ ЗА ГОЛОВУ РУШДІ. Мешканці іранського села біля Каспійського моря встановили за голову Салмана Рушді винагороду, яка складається із землі, будинку і килимів. «Тому, хто вб’є Салмана Рушді, село Кіяпай надасть 4500 квадратних метрів сільськогосподарської землі, 1500 квадратних метрів фруктових садів, будинок і 10 килимів», — заявив офіційний сільський представник. Дві тисячі селян також відкрили банківський рахунок для збору пожертвувань.

Не так легко бути спокійним, мовчати й зберігати самовладання..

Він поїхав до Нью-Йорка для зйомок французького телефільму про «Землю під її ногами». Одразу наче світ перед ним відкрився. Він вільно ходив вулицями міста і нітрохи не боявся. В Лондоні він перебував у пастці обережности британських спецслужб, а тут, у Нью-Йорку, його життя перебувало у його власних руках; він сам міг вирішувати, що розсудливо, а що небезпечно. Він міг насолоджуватися свободою в Америці ще до того, як британці вирішили, що настав час повернути йому її назад. Свободу беруть, а не дарують. Він знав це. І йому слід діяти згідно з цим правилом.

Білл Бюфорд, натягнувши на голову маску марсіанина з фільму «Марс атакує», повіз його на геловінську вечерю аж на околицю міста. Він одягнув бедуїнську хустку кефію, в одну руку взяв дитяче калатало, а в другу булочку і ходив як «Шейх, Калатало і Булочка» з дитячої різдвяної вистави.

Коли повернувся до Лондона, то Жанні Моро[253] саме виповнювалося сімдесят років, і його запросили з цієї нагоди на ланч у резиденцію посла Франції. Він сидів між Моро, все ще чарівною і навіть спокусливою у свої сімдесят, і великою балериною Сільві Ґіллем, яка хотіла подивитися виставу «Гарун і море оповідок». Моро виявилася страшенно милою raconteuse[254]. Також за столом з ними сидів такий собі працівник посольства, завдання якого полягало в тому, щоб підкидати оповідачці нескладні запитання:

— Теперг ми пргосим казати, як ви зустргілися з великим фрганзуським ргежисергом Фргансуа Тргюффо.

І вона знову починала пригадувати.

— А-а-а, Франсуа. Це було в Каннах, ну, і я там була з Луї.

— Це наш також великий фрганцузький ргежисер Луї Маль...

— Так, Луї, і ми стоїмо в Palais de