Читати книгу - "Вовк-тотем"

гучно гавкнув по-собачому, навчаючи його. Вовчик, здавалося, зрозумів, що «господар» хоче допомогти йому, тож в його очах промайнула ніяковість невправного учня, яка, втім, швидко змінилася іскрами гніву затятого учня. Тут підбіг Ерлан і, ставши поряд із Вовчиком, почав повільно, звук за звуком, голосно гавкати, ніби терплячий учитель. Раптом Чень Чжень почув, як Вовчик видав звук «хуав… хуав…» у ритмі, схожому на собачий, однак «гав» у нього так і не вийшло. Вовчик радісно застрибав на своєму місці й лизнув Ерлана за підборіддя. Після цього кожні шість-сім хвилин він міг самостійно видати своє «хуав-хуав», чим надзвичайно смішив Ченя.

Ці дивні звуки, не собачі й не вовчі, привернули увагу цуценят, які підбігли подивитись на видовище, а також викликали щось подібне до насмішкуватого гиркання у великих та малих собак. Чень Чжень ледь не качався зі сміху і щоразу, коли Вовчик видавав своє «хуав-хуав», він навмисне вигукував «чжан-чжан», тож над полем бою в таборі рознеслися дивні й негармонійні звуки: «хуав-хуав, чжан-чжан».[146] Вовчик, напевне, усвідомив, що люди й собаки насміхаються з нього, тож почав «гавкати» ще схвильованіше. Цуценятам це так подобалося, що вони почали дуріти й перекидатися навколо Вовчика, але за декілька хвилин собачий гавкіт на бригаді стих, а коли нікому було заспівувати, у Вовчика знову не виходило «гавкання».

Щойно стих собачий гавкіт, як із гір по три боки табору знову донісся вовчий вий. Голосова й психологічна війна тривала вже чотири-п’ять раундів, тож люди й собаки стомилися кричати. Однак вовчі зграї — майстри нападати стиха, навіть спільну атаку кількох груп вони проводять так нечутно, ніби духи смерті. Тому гармидер, який вони зчинили цієї ночі, був, очевидно, фальшивою демонстрацією наміру не нападати. Отже, коли з гір знову донісся вовчий вий, людські голоси вже стихли, електричне світло згасло, навіть собаки вже гавкали знехотя, тож цього разу вовчі голоси звучали ще більш свавільно. Чень Чжень відчував, що в цьому криється іще підступніший план — напевне, вовча зграя, помітивши, що лінія охорони з людей і собак надзвичайно щільна, вирішила вдатися до прийому масштабного виснаження: дочекатися, поки люди й собаки психологічно й фізично стомляться, а тоді раптово й крадькома напасти на них. Можливо, ця війна на паралізацію голосами буде тривати декілька ночей. Ченю згадалася тактика партизан 8-ї армії «коли ворог отаборився, ми йдемо в обхід його», а також спосіб наслідування кулемета, коли у відро з овечим салом закидають підпалені хлопавки і таким чином лякають ворога. Однак війну на виснаження голосами, щоб обійти ворога, степові вовки опанували ще декілька тисяч років тому.

Чень ліг на повсть, наказавши Хуанхуану лягти на землю, щоб став йому за подушку. Коли люди не кричали й собаки не гавкали, він міг уважно дослухатися до звуків та інтонацій вовчого виття, обмірковуючи при цьому вовчу мову. Після приїзду в степ Чень не міг позбутись зачарування вовчим виттям. Китайцям це виття було дуже добре відоме: коли мешканці Серединної рівнини чули його, їх охоплював жах. Вони навіть завжди одночасно згадували «лемент злих духів» і вовчий вий.[147] Однак тут, у степу, вовче виття для Ченя вже стало звичним явищем, проте він так і не міг зрозуміти, що ж означають ці звуки: «Їн-ау… Їн-ау», завжди такі сумні й пустельні, ніби плач чи нарікання, довгі й скорботні? Виття було схоже на довгий та надсадний плач китаянки за своїм чоловіком на кладовищі. Ченю ці скорботні вовчі голоси видалися дивними вже з першого разу — чому такі люті й зарозумілі вовки в душі мають стільки горя й болю? Невже тому, що виживати в степу так складно й велика кількість вовків гине від холоду, голоду і від рук мисливців? Тож вовки так оплакують свою трагічну долю?

Чень Чжень певний час думав, що ці люті на вигляд і затяті вовки в душі насправді є м’якими й тендітними. Проте після двох років спілкування з вовками, особливо за ці останні півроку, Чень Чжень поступово відмовився від такої думки. Адже твердокостні, твердосерді і тим більше непоступливі у своїй долі степові вовки — всі до одного, навіть самиці, є залізними воїнами, вони ніколи не відступають у кривавих битвах і не схиляють голови навіть у момент смерті. У вовчому словнику абсолютно немає слова «м’якість», навіть коли вовчиця втрачає цуценят або вовк отримує поранення, наприклад, утрачає лапу, то той тимчасовий біль тільки підштовхує їх шукати можливості для відплати, робить їх ще скаженішими. Чень Чжень дедалі більше переконувався в цьому, утримуючи вже декілька місяців Вовчика. Він ніколи не спостерігав у малого м’якості чи пригнічення, крім часів звичайної втоми; очі Вовчика завжди блищали, він був бадьорим, жвавим і охочим до руху. Навіть після того випадку, коли конопаси хотіли зламати йому шию й позбавити життя, через деякий час Вовчик знову став життєрадісним і войовничим.

Послухавши ще трохи вовче виття, Чень дуже чітко відчув у ньому якусь безумну загрозу. Однак чому вовкам знадобився саме цей плач, щоб погрожувати людям і худобі? Останнім часом вовків не спостигали стихійні лиха чи атаки людей, тож у них нібито й не було причин для гірких ридань. Може, й справді, як кажуть деякі скотарі, цей вовчий плач спеціально призначений для того, щоб у людей і худоби мурашки по тілу побігли і вони так налякалися, що волосся в них піднялося й вони навіть без бою визнали свою поразку? Може, степові вовки знають ту закономірність, що армія, сповнена гіркоти й справедливого обурення, завжди переможе? Або ідею стратегії психологічного залякування? Однак, хоча ця теорія й містить певну долю істини, вона не пояснює, чому вовки використовують той самий плач і для того, щоб кликати один одного, і коли шукають партнерів та друзів, організовують битви, повідомляють далеких родичів і друзів про ситуацію з полюванням, закликають родичів на облаву чи на розподіл здобичі? Це, очевидно, не стосується психологічної війни.