Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Покійний лорд Фрей»,— подумала Кетлін.
— Так,— визнала вона,— але батько ніколи йому не довіряв. І тобі не слід.
— А я й не буду,— пообіцяв Роб.— То що ти думаєш?
Попри все, вона була вражена. «Він зовні викапаний Таллі,— подумала вона,— але усе одно він син свого батька, і Нед добре його вишколив».
— Які сили очолиш ти?
— Вершників,— миттю відповів він. Знов як батько: Нед завжди брав на себе більший ризик.
— А решту?
— Великий Джон всякчас повторює, що слід напасти на лорда Тайвіна. Я й подумав, що залишу цю честь йому.
Це була його перша помилка, але ж як йому на неї вказати, щоб не підважити його впевненості?
— Твій батько якось сказав мені, що Великий Джон — найбезстрашніший з усіх, кого він знав.
— Сіровій відкусив йому два пальці,— розтягнувся в посмішці Роб,— а Джон тільки розсміявся! То, значить, ти згодна?
— Твій батько не безстрашний,— зауважила Кетлін.— Він хоробрий, а це різні речі.
Якусь мить син зважував це.
— Східне військо — ото й усе, що відділятиме лорда Тайвіна од Вічнозиму,— замислено мовив він.— Воно, а ще кілька лучників, яких я лишу тут, у Рову. І мені не потрібен безстрашний очільник, так?
— Саме так. Тобі потрібен холодний розум, думаю, а не мужність.
— Руз Болтон,— миттю запропонував Роб.— Але він мене лякає.
— Тоді молімося, що він злякає і Тайвіна Ланістера.
Кивнувши, Роб скрутив карту.
— Я віддам накази та зберу тобі охорону, щоб провести у Вічнозим.
Кетлін силкувалася триматися — заради Неда й заради цього їхнього впертого й хороброго сина. Вона відкидала розпач і страх, так наче то одяг, який можна не вдягати... але зараз усвідомила, що все-таки їй це не вдалося.
— Я не поїду у Вічнозим,— почула вона власні слова, й зненацька очі в неї затуманилися сльозами.— Можливо, за мурами Річкорину помирає мій батько. А брат оточений ворогами. Я маю бути з ними.
Тиріон
На розвідку вирушила Челла, дочка Чейка з клану чорних вух, і саме вона принесла звістку про те, що на роздоріжжі стоїть військо.
— Судячи з кількості багать, їх тисяч двадцять,— сказала вона.— Прапори червоні з золотим левом.
— Це твій батько? — запитав Брон.
— Або брат Джеймі,— озвався Тиріон.— Скоро дізнаємося.
Він оглянув свій пошарпаний загін розбійників: близько трьохсот кам’яних воронів, місячних братів, чорних вух і обпечених, а це ж лише насіння, з якого він сподівається виростити цілу армію. Гантор, син Гурна, просто зараз збирає інші клани. Цікаво, подумав Тиріон, а як батько поставиться до вояків у звіриних шкурах і з краденою зброєю? Якщо по щирості, він і сам не знав, як до них ставитися. Хто він для них — очільник чи бранець? Переважно йому здавалося, що і те, і те.
— Краще буде, якщо я поїду сам,— мовив Тиріон.
— Краще для Тиріона, сина Тайвіна,— мовив Альф од імені місячних братів.
Шага кинув такий сердитий погляд, що стало страшно.
— Шазі, сину Дольфа, це не подобається. Шаґа поїде з малюком, і якщо малюк бреше, Шаґа відріже йому чоловіче багатство...
— ...і згодує козам, атож,— знесилено закінчив за нього Тиріон.— Шаґо, даю тобі слово Ланістера, я повернуся.
— А чи можна вірити твоєму слову? — мовила Челла, маленька сувора жіночка, пласка як хлопець, і зовсім не дурна.— Низинні лорди всякчас брешуть кланам.
— Ти мене ображаєш, Челло,— сказав Тиріон.— Мені здавалося, ми стали друзями! Але як хочете. Тоді зі мною поїдеш ти, і Шаґа, і Кон від кам’яних воронів, і Альф од місячних братів, і Тимет, син Тимета з клану обпечених.
Горяни, яких він назвав, обмінялися сторожкими поглядами.
— Решта хай чекають тут, поки я по них не пошлю. І поки мене не буде, постарайтеся не повбивати й не покалічити одне одного.
Пришпоривши коня, він рушив уперед, не лишаючи їм вибору: або їдьте, або лишайтеся. Йому було байдуже, що вони оберуть, тільки б не сидіти тут, день і ніч ведучи нескінченні балачки. Ось у чому була біда з тими кланами: вони дотримувалися абсурдного правила, що на раді слід вислухати кожного, тож повсякчас сперечалися про все, і цьому не було кінця-краю. Навіть жінкам дозволялося висловлюватися. Нічого дивного, що вже кількасот років вони для Видолу не становлять жодної загрози — а вчиняти наважуються хіба поодинокі наскоки. Тиріон збирався цю практику поламати.
Брон поїхав з ним. А позаду — хіба трохи побуркотівши — рушили п’ятеро горян на своїх низькорослих гаронах — кощавих шкапах, більше схожих на поні, які скакали по горах, мов кози.
Кам’яні ворони трималися разом, так само і Челла з Альфом, оскільки місячні брати й чорні вуха підтримують тісні зв’язки. Тимет, син Тимета, їхав сам. Усі клани Місячних гір бояться обпечених, які самохіть палять себе вогнем, аби довести власну мужність, а ще (як подейкують) на бенкетах засмажують немовлят. Та навіть самі обпечені бояться Тимета, який, досягнувши повноліття, сам собі вийняв ліве око розжареним до білого ножем. Тиріон уже знав, що у хлопців перед повноліттям більше заведено спалити собі пипку, або палець, або (якщо вже хлопець реально хоробрий чи реально божевільний) вухо. Обпечені були в такому захваті від того, як учинив Тимет, що миттю оголосили його «червоною рукою», що, здається, означало якогось військового очільника.
«Цікаво, що спалив собі їхній король»,— сказав Тиріон до Брона, вперше почувши цю історію. Розплившись у посмішці, перекупний меч поклав руку собі між ноги... але в присутності Тимета навіть Брон тримав язика на припоні. Якщо цей божевільний здатен вийняти око собі, навряд чи церемонитиметься з ворогами.
Кавалькада рухалася передгір’ям, а за нею здалеку спостерігали дозорці, які ховалися на вежах, збудованих з нескріпленого розчином каміння; одного разу Тиріон побачив, що з вежі вилетіла ворона. Там, де дорога петляла між двох кам’янистих оголень породи, виявилося перше укріплення. Дорога впиралась у невисокий — чотири фути заввишки — земляний вал, який стерегла дюжина арбалетників. На безпечній відстані від валу Тиріон зупинив своє товариство й далі поїхав сам.
— Хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.