Читати книгу - "Вовк-тотем"

Вовче виття дуже швидко було дотиснуте. Тож розташування табору, як його обрали Улзій і Старий Біліґ, очевидно, мало величезну реальну вигоду — табір був укріплений, і вовкам ніяк було атакувати.

Чень Чжень раптом почув брязкіт залізного ланцюга й швидко побіг до Вовчика. Малий, який цілісінький день просидів у норі, ховаючись від сонця й людей і підкріплюючи свій дух, цієї миті стрибав на всі боки, ошкіривши зуби й розмахуючи в повітрі лапами, вочевидь виявляючи надзвичайне хвилювання й надзвичайне збудження з приводу цієї війни голосів і електричного світла, що велася між людьми, собаками й вовками. Він стрибав на всі лади, намагаючись позбавитись ланцюга, ланки якого при цьому брязкали одна об одну, а також кидався на цього «ворога» й кусав його, думаючи перегризти й тієї ж миті вступити в битву. Малий аж захекався від хвилювання, боячись, що так і не зможе долучитися до бою. Здавалося, що йому було навіть більш прикро, ніж коли він не міг вихопити м’яса.

У вовків, які люблять темряву, з настанням ночі відновлюються всі життєві сили; у цей час вони дають вихід прагненню всього свого тіла до битви. Ніч — це час, коли степові вовки нападають на житла й грабують їх, великими шматками ковтають м’ясо і на повну пащу п’ють кров, також це найкращий час, щоб гуртом розділити здобич. Однак залізний ланцюг тримав Вовчика у вузькому й замкненому просторі, де він не мав змоги дати вихід своїй вовчій натурі з її прагненням до битв, тим більше нічних битв. Він був схожий на розігрітий паровий котел, якому перекрили клапан, що випускає пар, і який через це міг щомиті вибухнути. Зрозумівши, що не може перервати ланцюг, він почав скаженіти й сердитися. Лють через те, що він не міг потрапити до битви, так тисла на нього, що він зіщулився на коток шерсті, а потім раптом вибухнув і кинувся на стежку довкола вовчого кола, де почав оскаженіло бігати з такою швидкістю, ніби йшов в атаку. Він то біг, то мчав, то кусав простір, іноді міг раптом рвучко зупинитися, після чого робив скажений ривок, потім перекидався вперед, далі стискав щелепи, клацав зубами, мотав головою, ніби він насправді вловив якусь величезну здобич і встромив свої зуби в її найбільш вразливе місце, через що здобич тут і померла.

Трохи згодом він нетерпляче зупинився з північного боку вовчого кола й настовбурчив вуха, уважно дослухаючись до чогось, але як тільки десь вчувався порух, він знову миттю вступав у свою скажену битву. Здатність Вовчика до боротьби була зумовлена жвавою атмосферою напруженої й страшної битви, здавалося, що він абсолютно не розбирає, де свої, а де чужі, йому достатньо було тільки брати участь у битві, а на якій стороні воювати — це вже байдуже. Він би однаково зрадів, убий він цуценя чи вовченя.

Побачивши Ченя, Вовчик схвильовано кинувся до нього, однак не міг до нього дістатися, тоді він вороже відступив на кілька кроків, дозволяючи Ченю увійти до вовчого кола. Чень трохи боявся. Він зробив уперед кілька кроків і присів, а Вовчик кинувся, мов голодний тигр на здобич, на його коліно й обійняв його, розкрив пащу і вже збирався вкусити. На щастя, Чень заздалегідь підготувався до цього й поспішив узяти ліхтарика та підсунути його Вовчику під ніс, який вимушений був закрити очі від потужного світла. Ченю було дуже прикро спостерігати, яке гірке розчарування переживає Вовчик в умовах такого отримання.

Усі собаки на бригаді знову скажено завили. Ченеві собаки почали бігати, гавкаючи, навколо отари. Іноді вони підбігали до Вовчика, однак дуже швидко знову кидалися на північний бік отари, абсолютно забуваючи про існування вовченяти. Троє цуценят, ніби вони набули статусу офіційних учасників битви, дзявкотіли й підвивали з удаваною серйозністю під самим носом у Вовчика, що страшенно його сердило, аж він тремтів усім тілом. Його натура, самоповага, прагнення до битви зазнавали величезної зневаги й шкоди, але тільки Чень Чжень міг розуміти його біль. Чень здогадувався, що в будь-якому випадку Вовчику не могло сподобатися бути лише стороннім спостерігачем у ситуації нічної битви.

Вовчик, нахиливши вбік голову, із заздрістю слухав самцеве і войовниче виття великих собак, а потім опустив голову й замислився на певний час: він ніби помітив, що сам не може так скажено завивати, як собаки, і вперше відчув самозневагу. Однак Вовчик тут же вирішив змінити скрутну ситуацію, в якій опинився, і розкрив пащу, очевидно збираючись учитися в собак гавкати. Для Ченя це було великою несподіванкою, тож він із цікавості присів, уважно спостерігаючи за тим, що буде далі. Вовчик вимушено відкривав пащу і з великим зусиллям витискав із себе дивні звуки, схожі на якесь хрипіння «ху-ху-ха-ха», однак у нього ніяк не виходило «гав-гав» або «уу-уу». Малий був цим дуже незадоволений, тож надзвичайно сердився, знову втягуючи в себе повітря й затримуючи його, то підбираючи, то відпускаючи живіт, максимально наслідуючи рухи собаки при гавканні чи витті, однак видавав при цьому якісь натужні звуки, і не собачі, і не вовчі, тож, зрештою, від нетерпіння почав крутитися на одному місці.

Спостерігаючи за дивною поведінкою Вовчика, Чень радів, адже хоча Вовчик був іще малим, щоб вити по-вовчому, однак видавати собачі звуки для нього було приниженням. Хоча собаки й вовки мають спільного предка, однак еволюційно вони розходяться все далі й далі. При цьому більшість собак уміють наслідувати вовче виття, однак вовки ніколи не вчаться гавкати по-собачому. Можливо, тому, що дорослі вовки вважають для себе приниженням видавати собачі звуки. Однак у цій ситуації Вовчик, який ріс під собачий гавкіт, надзвичайно хотів навчитися гавкати по-собачому, адже бідне вовченя ще не розуміло свого справжнього статусу.

Хоча Вовчик був охоплений тривогою й нервувався, його сила до наслідування в навчанні не зменшувалася. Чень нахилився ближче до його вуха й