Читати книгу - "Пан Ніхто"

«Харчуєтесь покидьками? І вам не соромно, Майкле! Ви віддаєте перевагу покидькам перед вечерею, яка чекає на вас у «Техасі»!»

«Мені не вперше, бувало й гірше, Вільяме, — відповів я у думках. — Така професія».

«Та ви вже поза професією, — шепотів американець. — Ви поза професією, викреслений, вигнаний, підданий анафемі».

«Я був би перекреслений, коли б прийшов до вас. — А цього однаково не трапиться. Так що йдіть до дідька, любий!» — побажав я йому по-дружньому, продовжуючи свою путь.

________

Щедра вечеря, хоч і наготовлена не в «Техасі», добре відбилася на моєму сні, і я прокинувся наступного дня досить пізно у себе вдома, в кутку зогнилого барака. Те, що в торбі знайшлося ще кілька зіпсованих персиків і кусень зім'ятого сиру, надало певної життєрадісності моєму самовідчуттю. Але найбільше вплинула на мій настрій думка, що сьогодні вівторок. Знову вівторок. Нарешті вівторок.

Після цілого бездіяльного дня і двогодинної обережної мандрівки по місту за три хвилини до сьомої я був уже на Вестерброгаде, як завжди забитій машинами і людьми. Незабаром я пройшов повз вхід у «Тіволі». Пройшов раз, пройшов удруге, утретє, та людини у кашкеті й з авіаційною сумкою в руках і близько не було.

«Ну забирайся звідси! — сказав я сам собі. — Чого чекаєш? Щоб тебе затримали?» Й завернув у першу бічну вулицю.

А у вухах знову почувся противний шепіт:

«Ви поза професією, Майкле. Невже ви не зрозуміли?»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Голод не дуже мені дошкуляв. У цьому місті, якщо позбутися зайвого тягаря гордості й бридливості, завжди можна знайти спосіб угамувати голод. Я майже кожного вечора ходив до торжища на Фредеріксброгаде і хоча мені остогидло харчуватися тільки напівзогнилими фруктами й пачкою сиру, розчавленою під час транспортування, принаймні був спокійний, що не помру голодною смертю.

Не мучив мене і страх. Відкриття, що Сеймур усе ще перебуває у Копенгагені, звичайно, не дуже мене потішило, але я набув такого вигляду, що, навіть зіткнувшись зі мною ніс до носа, американець не впізнав би мене. Коли я випадково бачив своє зображення у якійсь вітрині, мені здавалося, що я зустрічав погляд чужої людини. Згаслий погляд на виснаженому обличчі бородатого суб'єкта, загорнутого у безбарвне дрантя.

Єдине, що мені справді дошкуляло, — це розмови із Сеймуром. Я дедалі частіше почав ловити себе на тому, що веду такі-от безглузді розмови, і не тільки з Сеймуром, але й з різними іншими людьми, живими і мертвими, далекими й близькими. Я розмовляв з Любо й Маргаритою, з генералом і Бориславом, з Грейс і Дороті і навіть з Тодоровим. «Припини, — казав тоді я сам собі. — Перестань, бо почнеш божеволіти». І я переставав, але ненадовго, тільки задля зміни співрозмовника, а потім знову усвідомлював, що базікаю з кимось.

Зрозуміло, найбільш неприємно було говорити з американцем. Я, природно, не мав ніякого бажання говорити з ним, і звичайно наш діалог починався з того, що я радив йому пропасти з моїх очей, а він не хотів і, не зважаючи на мою лайку, запитував:

«Чи любитимете ви матір або батьківщину, коли вони зречуться вас, Майкле?»

«До вашого відома, мати давно відмовилась від мене, Вільяме. В мене немає матері».

«Ви не маєте нічого і нікого», — кинув американець. «Помиляєтесь. У мене є батьківщина». «Вона зреклася вас. Як і ваша мати».

«Батьківщина не може зректися мене, якщо я не зречуся її».

«Трапляються й помилки», — усміхнувся Сеймур.

«Помилки тільки уявні. Тільки на поверхні. Я знаю, що маю батьківщину, і цього мені досить».

«Любов на відстані, — продовжував кепкувати американець. — Ви так і помрете — на відстані одне від одного».

«Я помру, але не вона! — уточнив я. — А поки вона існує, значить, і я не зовсім мертвий».

«Слова, слова, слова, — зневажливо пробурчав Сеймур. — Ви громадите слова, щоб приховати свою порожнечу. Порожнечу в собі.

Порожнечу навколо себе. Вас, Майкле, усі забули й покинули. Коли б ви були трохи чутливіший, ви давно б уже кинулися в канал».

Оця думка, кинутися в канал, справді іноді виникала в моїй голові, поки, сидячи у низькому верболозі, я спостерігав течію важкої брудної води. Дуже принадлива думка, бо все скінчиться одразу у найпростіший спосіб — і втома, і голод, а головне — роз'ятрюючий сумнів, що наші спіймалися на гачок. Тільки утопитися неможливо. Я вмію плавати. І вмію терпіти. І взагалі я нечутливий, як сказав би Сеймур. А якщо подібні думки все-таки виникають, то, певно, тому, що я починаю здавати. Частково, звісно. І тільки час од часу.

________

Якось увечері, повертаючись з базару з повною торбою, я зустрів Маргариту. Вона виникла зовсім несподівано у сутінках глухої вулиці, і я, марно намагаючись приховати свою жалюгідну торбу, удав, що просто вийшов прогулятися перед сном.

Та Маргарита, здавалося, не помітила торби і, очевидно, також зніяковіла од нежданої зустрічі, бо якось сором'язливо посміхнулася мені.

— Ну, як твоя дитина? Хлопець чи дівчина? — запитав я з невиразним відчуттям, що вже запитував її про це.

— В мене нема дитини, — ледь чутно проказала жінка, одвівши очі. — Ми розлучилися…

— Розлучилися?

— Власне, хочу сказати… розійшлися… Ми жили разом усього два місяці і розійшлися, перш ніж узяти шлюб… то й не було потреби розлучатися…

— Так, оцього я й не припускав, — промовив я.

— Я теж не припускала, але так трапилося.

— Хочеш сказати, що стало непереливки?

Вона мовчала, і з її мовчання було ясно, що саме вона хотіла сказати, а потім подивилася на мене, неначе сподіваючись почути щось не про Тодорова, а про нас обох, як-от: «Гаразд, ходімо додому», — або подібне до цього, але я нічого такого не сказав, бо це означало б повторення давніх історій з претензіями, невдоволенням і докорами. Отже, ми обоє мовчали, і вона дивилася на мене, а я дивився убік, а коли нарешті підвів очі, зрозумів, що стою сам на темній вулиці, притулившись до паркана.

«Так, тобі справді зле, — промовив я, — хоча нема жодних причин для цього, бо в тебе є їжа, і коли вже тобі зле, то тільки через пусті думки у твоїй голові».

Я брів у темряві і поступово згадав, що ця зустріч справді відбулась, щоправда дуже давно, одного ранку, коли я йшов у міністерство. Саме тоді вона мені сказала, що Тодоров її покинув. Вона сказала це і замовкла, немов чекаючи, щоб я висловився з цього приводу і взагалі почав би знову опікуватися нею, ніби це був