Читати книгу - "Пан Ніхто"

дійшовши до барака, продовжував натоптувати собі шлунок, аж поки не відчув у ньому тягар, який буває від переїдання, але не пересичення. «Все ж заморив черв'ячка», — сказав я собі задоволено і в ту ж мить відчув, як стравоходом піднімається огидна хвиля, і ледве встиг вчасно вискочити з барака.

Половина ночі пройшла у боротьбі з відворотним відчуттям нудоти, а друга половина — у боротьбі з почуттям голоду. Вже почало світати, коли непевною ходою я почвалав до міста, бо зрозумів, що не зможу витримати без їжі ще два дні.

Якраз у потрібний час, тобто за кілька хвилин до початку робочого дня, я добрів до наміченої мети. Це було саме оте похмуре депо, про яке Грейс говорила, що в нього «мертвотна зовнішність», поряд з яким містився колишній мій готель — «Кодан». Я не хотів проходити повз готель й увійшов у двір депо з протилежного боку. Вартовий, сидячи у своїй будочці, читав ранкову газету.

— Я чув, що тут потрібні носії… — звернувся я до нього. Вартовий підвів очі від газети і обдивився мене, не поспішаючи з відповіддю, як і годиться вартовому.

— Документи є? — підозріливо запитав охоронець.

— Є.

— Тоді йдіть до канцелярії, щоб вас записали. Це ондечки!..

Я пошкандибав цементованою стежкою, на яку мені вказав перст вартового, й звернув за депо. Вхід до канцелярії отут за рогом, але я транзитом поминув його і у відчинені вже ворота вийшов на пристань. Документи… Наче я претендую на директорську посаду… Мої документи на дні каналу. І слава богу, бо від них я не можу чекати нічого іншого, крім неприємностей.

Я почвалав далі по причалу. Вже з'явилися вантажні машини й електрокари, а довгі сталеві кістяки кранів простягнули свої руки над тулубами пароплавів. На пристані починалася звичайна метушня, і я вирішив було, що остаточно втратив можливість включитися у цю метушню за скромну платню, коли помітив кільки душ, що стояли перед входом у якийсь склад. Я став у чергу і за п'ять хвилин підійшов до столу, за яким повновидий юнак у окулярах складав список поденників.

— Робота одноденна, — попередив повновидий, побіжно глянувши на мене, аби тільки оцінити мою статуру.

Він сказав це англійською мовою, бо з досвіду знав, що люди, які говорять датською мовою, навряд чи прийдуть сюди тягати ящики.

— Шкода, — відповів я, хоча думав інакше.

— Ваше ім'я?

— Бранкович.

— Югослав?

— Серб, — відповів я для більшої точності.

— Двадцять п'ять крон, — повідомив юнак, вписавши моє прізвище й кивнувши наступному.

На перший погляд робота здалася легкою. Підйомний кран виймав з корабельного трюму ящики й ставив їх на електрокар. Електрокар одвозив їх у склад. А такі, як я, мусили на спині переносити ящики від машини до певного місця.

Єдина незручність полягала в тому, що кожен ящик важив близько п'ятдесяти кілограмів. За нормальних умов мене не збентежила б ця незручність. Та за нормальних умов я навряд чи заробляв би вантаженням ящиків. А тепер, коли я охляв з голоду, вантаж тисне на мене подвійним тягарем і я тягну його на слабких ногах і разом з ним несу й страх, що можу несподівано впасти і мене негайно викинуть як суб'єкта, непридатного до чоловічої роботи.

Я переносив уже четвертий чи п'ятий ящик, коли помітив, що якийсь парубійко у морському кашкеті уважно стежить за моїми діями. Я відніс ящик до стосу, супроводжуваний парубком, і почув за спиною його голос:

— Отак, отак… Постав його сюди… Обережно… Усе!

А коли я випростався, він запитав:

— Ти хто? Італієць?

Я заперечливо похитав головою.

— Іспанець?

Я знову похитав головою і, щоб не тримати довше парубка у необізнаності, промовив:

— Серб.

— А, югослав! Чудово! — добродушно кивнув незнайомий.

Тоді раптом ткнув мене кулаком у груди й гарикнув:

— А тепер мотай звідси!

Зміна в його тоні була настільки несподівана, що я глянув на нього, наче не зрозумівши недвозначної команди.

— Мотай звідси. Чи не чуєш?.. Такі, як ти, збивають нам платню! Двадцять п'ять крон, га? На двадцять п'ять крон тільки такі злидні можуть жити. Ану, мотай, поки я не показав тобі кадриль!..

За інших обставин я поцікавився б, яку кадриль може показати мені цей хлопець. Та, як я вже згадував, за інших обставин я, певно, був би десь в іншому місці. Тепер же, коли щось і лякає мене найбільше, то це скандал і неодмінна при цьому поліція. Тому я повернувся і, навіть не думаючи про гідність свого відступу, пішов зі складу.

Решту дня я пролежав на каменях глухого причалу, чекаючи, поки достатньо смеркне, аби я міг вирушити у зворотну путь. Сонце гріло досить пристойно для осінньої пори, і камені були теплі, тож мені вдавалося принаймні час від часу угамовувати голод уривчастим сном. А коли сонце сіло, я визнав, що моя гордість підупала до того, аби навідатися на базар біля Фредеріксброгаде.

Погано тільки, що базар міститься близько до центру. А добре — що це багатий базар. Надвечір, коли розбирають ятки, на місцях, призначених для сміття, громадяться солідні купи, у яких, крім тари, можна знайти і певну кількість зіпсованих їстівних продуктів.

Я опинився на торговищі саме тоді, коли останні торговці прибирали свої товари у «пікапчики». У ящиках для сміття справді виявилося немало поживних речей, і першим моїм порухом після того, як я з'їв два напівгнилих персики, було озброїтися торбою, щоб набрати запасів.

Розділяючи свою увагу між збиранням запасів і угамовуванням голоду, я згадував слова однієї своєї знайомої, не позбавленої життєвого досвіду: «Коли життя дає тобі достиглий, але зіпсований з одного боку плід, не варто викидати увесь плід, якщо можна вирізати гниль і з'їсти решту». Абсолютно правильно, люба Дороті. Тепер ми з вами однакової думки з приводу цього питання.

Я добре набив торбу й шлунок і намірився зникнути у сусідній вулиці, але, дійшовши до рогу, відсахнувся. З чорного елегантного «Плімута», що зупинився на двадцять метрів далі, вийшли Грейс і Сеймур і попрямували до бару, над яким сяяв червоний неоновий напис: «Техас». Обличчя в американця, як і завжди, було трохи похмуре, а його секретарка знову набула свого попереднього суворого виду — темний костюм, зібране вузлом волосся й окуляри.

Один крок далі, й обоє, напевно, помітили б мене. На щастя, я утримався від цього кроку. Пара увійшла через автоматичні двері у бар, а я знову рушив, тільки у зворотному напрямку, притискуючи до грудей торбу. Взагалі усе гаразд, коли не рахувати шепоту Сеймура, що неприємно дратував