Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень щодня чисто підмітав територію Вовчика, прибираючи його послід і всі мітки, навіть присипаючи територію тонким шаром піску. Це робилося не лише заради гігієни території, щоб гарантувати здоров’я малому, але й, найважливіше, з остраху на те, що запах може виказати місце перебування Вовчика.

Чень Чжень останнім часом обмірковував кожну деталь подій, що відбулися після того, як він приніс вовченят із лігва, аж у нього починала боліти голова. Йому здавалося, що кожна ланка в ланцюгу тих подій мала якусь ваду, яка могла бути помічена вовчицею. Наприклад, на місці старого табору вовчиця могла почути запах сечі Вовчика. Чень щоночі боявся, що вовча зграя з’явиться із раптовою атакою і вчинить криваву розправу над отарою та забере назад Вовчика. Єдине, з чого він радів, це те, що коли вони переїжджали на нове пасовище, то всю довгу дорогу сюди Вовчик був закритий у дерев’яному ящику для коров’ячого кізяка і жодного разу не ступав на землю, тому на дорозі не залишилося жодних його слідів чи запахів. Тож навіть якщо вовчиця й почує залишений на старому місці запах вовченяти, вона не зможе дізнатися, куди малого перемістили.

У повітрі, здавалося, вовчого запаху не було, тож уже напівдорослі й справні троє цуценят підбігли до Ченя, він по черзі погладив їх. Хуанхуан та Еле також підбігли до господаря, щоб отримати свою порцію ласки. Тільки Ерлан залишився вірним своєму службовому обов’язку й так само ходив дозором неподалік, на північно-західному боці отари. Він знав вовчі здібності краще за звичайних собак, тож у будь-який час був таким же пильним, як і вовки.

Нічний вітерець холоднішав, вівці гуртувалися тісніше, тож розміри отари вже зменшилися на чверть. Цуценята позалазили під драний плащ Ченя. Щойно минула північ і було так темно, що Чень навіть не бачив білих овець поряд. У другій половині ночі вітер стих, однак холод тільки посилився, тож Чень відігнав собак на їхнє робоче місце, сам також підвівся, закутався в шкіряний плащ і, ввімкнувши ліхтарик, обвів світлом двічі отару по колу.

Проте щойно він знову сів на повсть, як зі схилу неподалік донісся довгий і пронизливий вовчий вий: «Ау-ау-ау-ау…» Кінцевий звук тягнувся довго-довго, тремтячи й перериваючись на короткі паузи. Тембр вовчих голосів був чистим, сила — повною, вони мали звучність і гостроту, що пробирали до кісток. Ще не встигло завмерти це тремтяче закінчення звуку, як із трьох боків південно-східних гір долинула тиха луна, повільно коливаючись в ущелинах, над улоговиною, луками й озером; до неї втерся ще шелест очеретяного листя, що його ворушив легкий вітерець, і таким чином тихі й моторошні звуки вовчих голосів, очеретяного листя й вітру хвиля за хвилею зливалися в один акорд. Тональність акорду ставала дедалі мінорнішою й відносила думки Ченя до далекого й глухого Сибіру.

Він уже давно не чув північної пісні степових вовків глибокої холодної ночі. Він мимоволі затремтів від холоду й щільніше закутався в плащ, однак все одно відчував той холодний звук, що ніби виходив з тріщини в крижині, проникав крізь його плащ, крізь шкіру й м’язи, і, починаючи з тім’я, проходив по хребту аж до куприка. Чень витягнув руку й загріб під плащ Хуанхуана, щоб відчути хоч трохи тепла.

Щойно завершилася довга й похмура увертюра, як декілька великих вовків високими голосами затягли свою чоловічу пісню. Цього разу їхнє виття відразу ж викликало бурхливий собачий гавкіт по всіх таборах бригади. Великі й малі собаки Ченя також усі кинулися в північно-західному напрямку, стали поза лінією, що оточувала отару, й уривчасто, але скажено завили. Ерлан зі скаженим риком помчав у напрямку вовчого вию першим, однак невдовзі, боячись, що вовки можуть піти в обхід, він відступив наперед отари, продовжуючи рикати й гавкати. По всьому табору, який довгою змією розтягнувся вздовж гірських схилів улоговини, спалахнули електричні ліхтарики, а більше ста собак усієї бригади гарчали аж цілих півгодини, поки поступово заспокоїлись.

Чим темнішою ставала ніч, тим міцнішав холод. Коли припинився собачий гавкіт, у степу знову стало так тихо, що можна було почути шелест очеретяного листя. Невдовзі той самий вовк-заводій знову затягнув свою «пісню», після чого з великих гір на півночі, півдні й заході донеслося ще більше вовчих голосів, вони ніби оточили табір з трьох боків величезною й щільною звуковою стіною. Тепер уже вони задавили собачий гавкіт. Це ще більше збурило собак, які продовжували буянити. У всіх юртах жінки, які були на нічному чергуванні, повмикали ліхтарики й спрямували їхнє світло в напрямку вовків, голосно атукаючи при цьому: «А-ту-у-х… У-ту-у-х… І-ті-і-х…» їхні пронизливі голоси накочувалися хвилями й зливалися в одну, що тиснула на вовчу зграю. Напевне, всі голосисті співаки в степу натренували свої вміння саме під час нічних чергувань, відлякуючи вовків.

Усі великі й люті собаки з кожної родини під прикриттям своїх господарів лютували ще сильніше. Їхній гавкіт, виття і рик, загрозливі й викличні голоси перемішувалися в такий ґвалт, що вже неможливо було розрізнити звуків військового барабану. Ситуація виглядала велично й приголомшливо, ніби наближався ще один вирішальний бій, і всі великі, мисливські й люті собаки були готові щомиті кинутися на поле бою.

Чень Чжень також, витягнувши шию, горлав, як міг, однак порівняно зі степовими жінками й собаками він видавався собі телям, і його слабкий голос був дуже швидко поглинутий ніччю, заповненою їхніми високими й пронизливими голосами.

У степу вже давно не було такої масштабної захисної війни, яку вели голосами й електричним світлом. Юрти на новому пасовищі розташовувалися дуже щільно, через що ця контратака скотарів виглядала більш концентрованою й агресивною, ніж то було на старому місці, й створювала в тихому степу одноманітної ночі напружену атмосферу бойового збудження. Чень Чжень прийшов у захват: він подумав, що якби в степу не було вовків, степовики, напевне, перетворилися б на духовно