Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Я зрозуміла! – зітхнула Рада. - Хоч якийсь дивний приклад!

Катана посміхнулася, обвівши поглядом садок біля особняка графа Локстерна.

- Коли тобі буде боляче, посміхайся! Адже ти маєш друзів! Вони твоя опора! Я і Мерлін допомагатимемо тобі! А всі негаразди ти витримаєш! Доля артистів – це не лише свята. Повір мені, доню...

Згадка розвіялася. Рада закрила обличчя руками, заплакавши. Як їй зараз не вистачало маминого голосу, її підтримки. Ковтаючи сльози, дівчина знову згадала її слова і доклала зусилля, посміхнулася.

- Як світло перемагає пітьму, так і радість розвіє смуток! - почула вона чийсь голос.

* * *

З Альбрехтом відбувалося те саме. Він зрозумів, що трапилося, але ніяк не міг зрозуміти, як прийняти людську подобу. Йому стало страшно.

«Рада, ти де!?» – закричав він.

Відповіді не було. Хлопець довкола себе окрім світла нічого не бачив. Його тіло йому не підкорялося. Альбрехт турбувався за подругу.

Раптом він побачив жіночий силует, що проступив із світла. Спочатку Альбрехт зрадів, подумавши, що це Рада. Але він схибив.

Перед ним стояла молода гарна чорнява дівчина. Чомусь йому здалося, що вона була йому знайома.

- Привіт, Ал!

Альбрехт здригнувся, це був голос його молодшої сестрички, яка загинула трохи більше року тому. Але це була саме вона, хоч і старша. Альбрехту перехопило подих. Він дивився на юну красуню і не зміг стримати сліз. Алла виглядала б саме так у майбутньому, якби не загинула.

- Як ти… - хлопець затнувся.

- Мені хотілося поговорити з тобою! В останній раз! - дівчина подивилася йому прямо в очі, які все ще залишалися золотистими. - Бачу тобі сподобалося моє обличчя! Мені теж хотілося бути такою! Але, на жаль, мені не дали вирости! Мені вже ніколи не носити гарних суконь, і наречених у мене теж не буде!

- Вибач мені, Алло! - сльози полилися в нього з очей. - Що не зміг вас уберегти! Це все через мене!

- Кинь! Твоєї провини тут немає! Якщо було потрібно, ми б боролися за тебе! Ти мав вижити і втекти з імперії! Але щоб невдовзі знову туди повернутися! Ти знайшов силу та друзів!

- Що я повинен зробити?

- Через терор Гордія багато магів імперії повинні ховатися! За ними, як і за тобою, ведеться полювання! Помстися за нашу смерть! За всіх, хто загинув від руки Гордія! - сказала вона.

- Я тобі обіцяю, Алло! Я помщуся за вас, чого б мені це не коштувало!

Дівчина посміхнулася.

- Я і моя сім'я мертві! Наш рід на цьому перервався! Прошу тебе, виживи та збережи наше прізвище!

- Добре, сестричка!

Алла ще раз посміхнулася йому і зникла. Альбрехт замружився, збираючи всі свої сили. Адже треба було щось робити.

Хлопець відчув, як кайдани, що сковували його, ослабли.

Не минуло й кілька хвилин, як він прийшов до тями, лежачи на єдиному клаптику трави, незайманою пожежею. Навколо них була випалена земля. Піднявши голову, Альбрехт побачив недалеко Раду. Змучена посмішка ковзнула його губами. Вони прийняли, нарешті, людську подобу і очі знову стали колишніми.

Разом з цим навалилася така втома, що, розкинувши руки, Альбрехт знову звалився на траву. Він помітив, що хмари розступилися, і на небі засяяло багато зірок.

На цьому їхня битва була закінчена.

Незабаром ворог відступив. Тільки ось було багато слідів, які, на жаль, не змити й усіма водами Аладеї. Слідів, що ця битва залишила в серцях тих, кому пощастило вижити.