Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

країнах, які він насильством втримує в складі СССР, не можливо, бо вони органічно зрослі. Коли б же навіть існувала практична можливість вести боротьбу з большевизмом у такий спосіб, щоб знищувати тільки комунізм, а не заторкувати самої імперіяльної конструкції та її установ, то це було б цілком суперечне з визвольними прагненнями поневолених народів.

Автім, така половинчатість у практичній революційній дії є цілком неможлива. Революція — це знищування, усування одного ладу та будування нового відразу, в одностайному, послідовному процесі. Революція не розвивається так, що найперше усуває один стан, творить порожнє, чисте місце, на якому опісля будується нову конструкцію, новий лад. Порожнього місця революція не створює навіть на короткий етап, як щодо цілости державно-суспільної конструкції, так і у відношенні до її основних складових частин. Коли революційні сили перемагають ворога на будь-якому відтинку так, що стають там панами ситуації, тоді, знищуючи органи ворожого володіння, відразу встановляють революційну владу та на місце большевицького змісту, ладу й большевицьких елементів у різних державних і суспільно-громадських установах впроваджують новий зміст, лад і нових людей. Це стосується установ державної, суспільної, господарської, військової, культурної й інших ділянок, коротко — цілого життя, охоплюваного державно-суспільною структурою. Новий революційний лад і революційні установи будуються не тільки відповідно до актуальних вимог періоду революційної боротьби, але одночасно в пляні майбутнього. Хоч у їхньому оформленні буде багато рис тимчасовости, проте ж в основних засновках вони відповідають проекції тривалого пореволюційного ладу.

Отже, якщо в поневолених країнах революція мала б усувати тільки комунізм, а імпйріяльну державну конструкцію зберігати, тоді замість будування незалежного, національно-державного життя на місце большевицьких установ і елементів мали б прийти аналогічні до них, хоч не комуністичні, але так само віддані Москві. Вже ніяк не можна ждати від поневолених Москвою народів такої наївности, щоб, після найболючішого історичного досвіду в тому відношенні, скидаючи одне московське ярмо, власними руками накладали собі нове.

Хто розуміє істоту революційних зрушень, якість і природу їхніх рушіїв та механіку революційних процесів, тому є ясно, що кожна революція може розгортатися власною рушійною силою тільки в такому напрямі, який накреслюють її власні провідні ідеї. Підняти якийсь народ до революційної боротьби, тобто стати рушієм національної революції можуть такі ідеї, які відповідають прагненням, потребам народу та його характерові. Якщо різні народи рівночасно ведуть революційні змагання в ім'я протиставних ідей, прямуючи до протилежних цілей, тоді не може бути мови про їх сполучення, чи якунебудь координацію між ними, а точки чи відтинки дійового стику між ними стають огнищами, чи фронтами взаємної боротьби.

Заключний висновок з повищих міркувань такий, що національно-визвольні революції поневолених Москвою народів та протикомуністична боротьба всередині російського народу не творять і не можуть творити одного фронту, одного революційного процесу. Кожний з цих двох процесів має інші цілі і мусить розвиватися своїм власним шляхом. Національно-визвольні змагання могли б мати спільну мову і йти в одному фронті тільки з такими московськими протикомуністичними силами, що не мали б імперіялістичних тенденцій, не протиставилися б самостійницьким цілям поневолених народів ні в концепції, ні в практиці. Але таких сил, ні такої концепції з поважнішим впливом серед москалів немає.

Всякі намагання з'єднати протиставні собі взаємно протибольшевицькі сили і рухи в одну цілість принесли б тільки шкоду кожному з них і загальній протибольшевицькій боротьбі. Поскіль-ки нема якоїсь посередньої політичної плятформи, на якій вони могли б зійтися і співдіяти, тоді одна сторона мусіла б пристати до концепції другої сторони, якоюсь мірою зрікаючися власних цілей, щоб знайти спільну мову. Така розв'язка можлива тільки тоді, коли ті питання, що є предметом протилежности, мають другорядне значення для уступаючої сторони, та не належать до головних рушійних ідей її революційної боротьби. В протилежному випадку така резиґнація розряджує революційну наснагу і відносні сили стають нездібними до боротьби. У висліді це приводить до демобілізації одного партнера з такого неприродного спільного фронту, а рівночасно послаблює другого, бо співдія з неприязним союзником має завжди розкладовий, деморалізуючий вплив. А ідейно-моральні фактори мають у революції головне значення.

Конкретизуючи ці міркування, стверджуємо, що протиболь-шевицька боротьба поневолених народів стратила б свою снагу, якщо б з неї вилучити національновизвольні, самостійницькі цілі та звести її до виключно протикомуністичних меж нарівні з московською протирежим-ною, але так само імперіялістичною дією. Такого падіння революційного духу не спинила б теж найбільша ненависть цих народів до комуністичного ладу і режиму, бо вона нерозривно зв'язана з такою ж ненавистю до московського загарбницького імперіялізму та з прагненням повного і всебічного визволення. Коли ж розколоти на двоє живу душу, чи розрубати живий організм, тоді жодна половина не здібна до життя. Поскільки ж національно-самостійниць-ких прагнень не можна здушити в українців та в інших уярмлених Москвою народів, то вони розсаджували б, замість скріпляти, спільний з московськими імперіялістами фронт.

Так само російські антикодуністичні, але імперіялістично настроєні сили не погодяться і не будуть добровільно співдіяти з самостійницькими рухами поневолених народів. Опинившись в. одному фронті з цими народами, вони були б для них непевним і небезпечним союзником, який, попри свою ворожнечу до комунізму, може діяти в користь большевиків, щоб зберегти цілість імперії.

На цьому місці доводиться ще заторкнути концепцію т. зв. непередрішення. її зміст полягає в тому, що питання майбутнього геополітичного ладу на території сьогоднішнього СССР мало б залишитися відкритим до часу усунення большевизму, а протиболь-шевицькі сили, як поневолених народів, так теж російські, мали б стриматися від всяких заходів у напрямі вирішення цього питання в один чи в другий бік: самостійних національних держав, чи збереження багатонаціональної імперії.

З попередніх з'ясувань виразно видно, що така концепція не має жодного ґрунту ані серед поневолених народів, ані серед москалів та й сама думка непередрішення в засадничому питанні майбутнього ладу цілком несумісна з будь-яким визвольним змаганням. Ця концепція є продуктом чужоземних сил, які хочуть мати вплив на сучасний і майбутній розвиток протибольшевицьких сил і дій, але при тому не рахуються з їхньою природою і їхніми прагненнями, тільки керуються власними політичними раціями. Ці чужоземні чинники хотіли б на базі непередрішення механічно злучити для спільної протикому-ністичної боротьби два протиставні табори, про які тут мова. При цьому їм іде передусім про те, щоб на цьому відтинку не мати комплікацій і труднощів у своїй власній політичній акції, щоб не стояти перед альтернативою — на котру сторону краще ставити у протисовєтській акції.

Кількарічні намагання дотичних чужих чинників, щоб в еміграційних політичних колах прищепити концепцію непередрішення, не дали поважніших успіхів, не зважаючи на їхні