Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Це небезпечно? — спитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе.

Тієї ж миті «Карл» перетворився на білого привида. Він рвонув з місця і помчав, як вітер. Він протискувався між машинами, наїжджав колесами на тротуари, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.

— Ви збожеволіли! — гукнув професор.

Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ, а тоді знову витиснув з мотора все, що міг.

— їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію?

— Не буде ніякої аварії.

— Якщо ви й далі так мчатимете, то за дві хвилини…

Кестер ривком повернув машину та зліва, всупереч правилам, перегнав трамвай.

— Не буде ніякої аварії.

Він вискочив на пряму довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря:

— Я знаю, що повинен доправити вас на місце живого й не-ушкодженого. Не звертайте уваги на те, що я так їду.

— Але яка вам вигода від такої навіженої гонитви! Виграєте якихось кілька хвилин.

— Ні, — відповів Кестер, обминаючи машину, навантажену камінням, — нам іще треба їхати двісті сорок кілометрів.

— Що-о?..

— Так… — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.

— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.

— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав слова з його уст. — Я вже довідався… Поїзд буде не скоро… — Він знову подивився на Жафе, і лікар, мабуть, зауважив щось нове в його обличчі.

— Ну, в добрий час, — пробурмотів він. — Ваша подруга?

Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина йшла вже тепер на повній швидкості. Лікар скоцюрбився за вузеньким вітровим склом. Кестер дав йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер знижував темп тільки в селах, якщо була така потреба. Машина не мала глушників. Громовою луною озивався рев мотора у стінах будинків, що збивалися за ними докупи, наче куліси; машина проскакувала поміж ними, вихоплювала їх із темряви в білу смугу світла та знову вгризалася в ніч, свердлячи її променями фар.

Шини рипіли — сичали — вищали — свистіли… Тепер мотор працював на повну потужність. Кестер сидів, нахилившись до керма, усе його тіло перетворилося на величезне вухо, на фільтр, що проціджував увесь цей гуркіт і свист, чатуючи на кожен побічний звук, кожне підозріле шарудіння й шурхіт, у яких могла критися аварія і смерть.

На землю впала роса. На глинистій дорозі машина виляла, її заносило то в один бік, то в другий. Кестеру довелося зменшити швидкість. Зате він іще різкіше брав повороти. Він уже не думав, як їхати, він вів машину інстинктивно. Фари освітлювали повороти лише наполовину. Тієї миті, коли машина повертала, дорога губилась у темряві, нічого не було видно. Кестер увімкнув рухомий прожектор; але його промінь був надто вузький. Лікар сидів мовчки. Раптом повітря перед фарами завирувало, набрало кольору блідого срібла, туманної завіси. Це був єдиний момент, коли Жафе почув, що Кестер вилаявся. Через хвилину вони вже мчали в густому тумані.

Кестер пригасив фари. Вони пливли, ніби у ваті, повз них шмигляли тіні, дерева, невиразні контури в молочному морі, не було вже ніякої дороги, вони їхали орієнтовно, навмання, і тіні то виростали, то зникали в гуркоті мотора.

Коли хвилин через десять вони вибралися з туману, обличчя Кестера наче постаріло. Він глянув на Жафе і щось пробурмотів собі під ніс. Потім дав повний газ і, пригнувшись, холоднокровний і знову зібраний, помчав далі…

У кімнаті стояла липуча, ніби олов’яна, теплота.

— Ще не припинилась? — запитав я.

— Ні, — відповів лікар.

Пат глянула на мене. Я усміхнувся до неї. Але вийшла якась гримаса.

— Ще півгодини, — сказав я.

Лікар звів очі:

— Ще півтори години, якщо не дві. Дощ іде.

У садку мелодійно шаруділи краплі дощу, падаючи на листя дерев і на кущі. Невидющими очима вдивлявся я в темряву. Чи давно це було, коли ми встали вночі й сиділи між левкоями та жовтофіолей і Пат наспівувала дитячих пісеньок? Чи давно це було, коли доріжка в саду біліла в місячному сяйві й Пат, мов гнучка сарна, бігала поміж кущів?..

Я всоте підходив до дверей. Це було безглуздо, я знав це; та все ж це ніби скорочувало час чекання. У повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.

— Заткни пельку! — буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. — Дурниці, — сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.

Десь гудів жук… але він не наближався… не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось його стало не чути, тепер знову чутно… ось іще раз… Раптом я весь затремтів — це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, ніби заціпенів, затаївши подих, щоб краще чути: знов… знов… Тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер гучніше.;. Я чітко розрізняв високий звук компресора! І тоді розірвався натягнутий до краю обрій, упав у нескінченну хистку далечінь, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок… Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:

— Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!

Лікар і так увесь вечір мав мене за божевільного. Він підвівся й теж прислухався.

— Це, напевне, якась інша машина, — зрештою вирішив він.

— Ні, я знаю цей мотор.

Він роздратовано глянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомашин. З Пат він поводився терпляче й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про автомашину, він одразу ж починав метати іскри крізь окуляри й давав зрозуміти, що він знає це краще.

— Неможливо, — кинув він і пішов до кімнати.

Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.

— «Карл»! «Карл»! — шепотів я.

Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; машина була за лісом. Аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала