Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що вручити?
— Чорт забирай, що ти бачиш у цьому триклятому спорожнілому місці вартим того, аби його вручили?
Я метнув оком на зображення на стінах. Клайд Раслер уловив мій погляд.
— І для чого лишень вони могли б комусь знадобитися? — спантеличився Клайд. — Та ж за них і копійки ніхто не дасть. Навіть не тямлю, якого милого було мені їх тут прибивати. Кому потрібні ці дружини і чиїсь старі подруги?
— Скільки фотографій кожної з них залишилося?
— Пальців не вистачить, аби перелічити.
— Зрозуміло єдине: що Констанс прагнула, аби ви їх віддали. Вона була ревнивою?
— Констанс? Ви ж знаєте, хто такий вуличний зірвиголова, який штурмує трасу, так-от, вона була такою ж зірвиголовою, тільки в ліжку. Просто шаленіла, прагнучи збити докупи усіх ляль, які, чорт забирай, могли лишень припасти мені до душі, а тоді розчавити їх, розірвати і спопелити. Рухайтеся. Треба хутчіше добити вино. Мені ще є чим зайнятися.
— Чим саме?
Одначе він більше не випустив ані пари з уст, а далі всовував кіноролики у проектор, заворожений тисячею та однією ніччю минулого. Я ж рухався вздовж стіни й поквапно вишкрябував собі, записував імена, що виднілись одразу ж під зображеннями, а тоді запитав:
— Якщо Констанс таки повернеться, дасте мені знати?
— За фотографіями? Та я зіпхну її вниз сходами.
— Дехто теж говорив схоже. От тільки хотів, аби та котилася до пекла, а не з другого ярусу. Чому вам забаглось її скинути?
— Має бути привід, правда ж? А я навіть через силу не можу пригадати. То що ви там говорили, для чого вибралися сюди? І як ви мене назвали?
— Клайдом Раслером.
— О, так, саме ним. Це якраз спало мені на думку. А чи відомо вам, що я є батьком Констанс?
— Що?!
— Батьком Констанс. Гадав, що розповідав вам про це раніше. Зараз можете йти. На добраніч!
Я вийшов, зачинивши двері, зоставивши позаду невідомо кого і силу-силенну фотографій, теж не зрозуміло чиїх.
Розділ двадцять четвертий
Зійшовши сходами, я наблизився до передньої частини театру і потупив погляд.
Затим покрокував до оркестрової ями, скрався до задньої стіни і глипнув через двері на протяжний вестибюль, який западав у непроглядній нічній теміні що далі, то більше, особливо там, де простоювали пусткою старі, занедбані перевдягальні.
Я ледве стримувався, щоб не вигукнути ім’я.
А якщо вона раптом озоветься?
Далеко у глибині цього чорного коридору, як здалось, я вловив хлюпіт потаємного моря, а може, ріки, що протікала десь у сутені.
Я на дрібку висунув уперед ногу, але відразу ж підтягнув її назад.
Почув, як темний океан знову б’є об неосяжне побережжя.
Відтак я розвернувся і подався назад через нечувану пітьму, вибираючись із ями у проходи, де ні душі не було, поспіхом прямуючи до дверей, що виводили звідтіля, за якими зоріли значно ласкавіші вечірні небеса.
Я приставив напрочуд крихітні туфельки Реттіґан до її відбитків, із невимовною точністю поміщаючи взуття у заглибини, щоби напевне приміряти.
Тієї ж миті я відчув, як янгол-хоронитель дотикається до мого плеча.
— Ти повернувся із пристановища мертвих, — заговорив Крамлі.
— Можеш проказати те саме вдруге, — підхопив я, не зводячи ока зі широких червоних вхідних дверей Китайського театру Граумана, де в безладді плавали усі ті кіноматографічні створіння. — Вона там, — буркнув я. — І поки що мене муляє єдине: як її звідти виманити.
— Динаміт, примотаний до пачки з готівкою, став би в нагоді.
— Крамлі!
— Даруй, я й забув, що ми розмовляли про Флоренс Найтінгейль.[171]
Я дав назад. Крамлі взявся роздивлятися крихітні туфельки Реттіґан, що застрягли у відбитках, залитих давним-давно.
— Не дуже нагадають рубінові туфельки,[172] — сказав він.
Розділ двадцять п'ятий
Ми розсікали місто, в якому панували теплінь і тиша. Я силкувався змалювати велике чорне море у театрі Граумана.
— Там у підвалі є велика роздягальня, ймовірно, напхом напхана усякими манатками з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого і тисяча дев’ятсот тридцятого років. Передчуваю, що вона теж могла заникатись у тій місцині.
— Побережи сили, — урвав Крамлі.
— Хтось має зійти вниз і оглянути усе як належить.
— Лячно йти самому?
— Не зовсім.
— Це означає, що я, в біса, маю слушність! Стули пельку і катайся мовчки.
Невдовзі ми дісталися до помешкання Крамлі. Він притулив холодне пиво до мого надбрів’я.
— Тримай доти, поки не відчуєш, що твоє мислення внормовується.
Я схопив пляшку. Крамлі увімкнув телевізор і почав пробігати каналами.
— Навіть не знаю, що гірше, — завівся він, — твоя балаканина чи місцеві телевізійні новини.
— Отець Шеймас Реттіґан, — пролунало з телеекрана.
— Дай-но назад! — крикнув я.
Крамлі перемкнув.
«…Собор Святої Вібіани».
Статична буря, і зображення засніжило.
Крамлі гримнув кулаком по клятому телевізору.
«…Природні причини. Подейкували, що він стане майбутнім кардиналом…»
Інша заминка. І ящику гаплик.
— Гадаю, його треба полагодити, — визнав Крамлі.
Ми обоє глянули на телефон, ніби кажучи йому задзвонити.
А тоді обоє підскочили.
Бо дзвінок таки пролунав!
Розділ двадцять шостий
То була жінка, асистентка отця Реттіґана, Бетті Келлі. Говорила надзвичайно невиразно, тож уже втретє прохала нас прийти на допомогу.
Я ж запропонував найменше, що було в моїх силах, — навідатися до неї.
— Тільки не забаріться, а то мене не стане, — ридма заридала вона.
Коли ми з Крамлі прибули, Бетті Келлі уже вичікувала нас надворі, перед собором Святої Вібіани.
Ми постояли якусь мить, аж тут вона угледіла нас, мигцем, напівпритомно змахнула рукою, а тоді понурила погляд. Підібравшись ближче, ми спинилися поруч неї. Я відрекомендував Крамлі.
— Мені прикро, — почав я.
Вона підвела голову.
— Виходить, ви той самий чолов’яга, який бесідував з отцем! — промовила вона. — О, Господи Всевишній, ходімо всередину.
Великі двері зачиняли на ніч. Тому ми ввійшли через ті, що збоку. У приміщенні Бетті захиталась і мало не звалилася з ніг. Я підхопив її та підвів до однієї з лавок, де вона вмостилася, ледве дихаючи.
— Ми мчали так швидко, як лишень могли, — запевнив я.
— Ви ж знали його? — важко зітхаючи, запитала вона. — Усе настільки закручено… У вас же були спільні знайомі, приятелі, друзі?
— Родичка, — відповів я. — 3 однаковим прізвищем.
— Реттіґан! Вона вбила його. Зачекайте! — вона обхопила мій рукав. Річ у тім, що я саме звівся на ноги.
— Присядьте, — протягнула вона. — Я не мала на увазі вбивство у буквальному розумінні. Але вона звела його зі світу.
Я знову опустився на лавку, добряче похолоднівши. Крамлі дав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.