Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Він саме нахилився, стягуючи з себе останнє, що на ньому лишалося з одягу, — розпаровані шкарпетки. Мачете розтяв повітря з такою легкістю, якої я від нього не чекала, рівно розсік верх крісла і застряг у його спинці.

Чоловік підскочив, хоча й не надто швидко — може, в першу мить вирішив, що це жарт. Далі він вчинив те, що зазвичай роблять мужлаї, — почав підступати ближче, розмахувати ліктями, підсміюватися наді мною, так наче думав, що я виявлю страх.

Його налякав до всирачки не той удар, а те, з якою майстерністю я висмикнула мачете і замахнулася ним удруге — як каскадерка у фільмах Брюса Лі. «Дівчині треба мати корисне захоплення», — казала мені мати.

Я знову розрізала перед ним повітря, заволавши: «Ану геть, бомбоклат, з мого дому!» Він такий: «Заспокойся, мала, заспокойся», а я верещу: «Ґвалтують! Геть звідси, бомбоклат, геть!»

І розмахую далі; при цьому, начебто промахнувшись, розбиваю свою дорогу вазу, — хоча вона не варта доброго слова, а розгепала я її лише тому, щоб показати йому: ця скажена сука реально не жартує. Він відступав, але не надто поспішно. «Можу я хоч одяг забрати?» — спитав він, але я й далі кричала, а тоді стала гнатися за ним, розмахуючи довбаним катласом направо й наліво, ніби пробиваючи собі дорогу в кущах. Він побіг до дверей і вискочив у коридор, крикнувши щось про скажену суку. Ну, не знаю, про кого це він. Я ось думаю, чи була я тоді більше Ямайкою, ніж тепер, чи нині я вже звичайнісінька американська істеричка. І...

— Гаразд, не розказуй, мені не обов’язково знати.

— Знати що?

— Присягаюся, мій кузен Ларрі зі своїм Альцгаймером і то уважніший, ніж ти.

— Ой, вибачте.

— Ні, не вибачаю. Тепер мені доведеться розповісти тобі анекдот.

— Господи, містере Кен, знову ці жарти про ніґерів...

— О святі небеса, про них більше не проси. Я хотів про Альцгаймера. Кумедно, коли люди з великою «С» жартують про людей з великим «Ч», — наче той факт, що ти нібито забуваєш про свою хворобу, робить цю хворобу трохи легшою.

— То ви-велика «С» чи великий «Ч»? Може «П»? Або «Д»? Моя сім’я на Ямайці може похвалитися великим «Д».

— Великим «Д»?

— Діабет.

— А «П» в такому разі — Паркінсон? Іноді мені хочеться, щоб у мене була якась середньовічна хвороба, на зразок сухот або кривавого проносу.

— А у вас що?

— Не перетворюймо це в кіно тижня, гаразд? А то в мене відчуття, ніби я живу в телевізорі своєї донечки. Взагалі, вся ця сцена мала б бути менш схожою на «Імітацію життя»[464], а більше — на «Мандри Гулівера».

Він виходить у передпокій і бере шапку та шарф.

— Ходімо.

— Що? Куди? До ліліпутів? Скоро ж піцу мають привезти.

— Ой, я ніколи не їм це лайно. Вони просто залишать її на порозі й знімуть бабло з нашого рахунку. Нумо розважатися, мені тут так остогиділо.

Чесно кажучи, я реально хотіла злиняти. Усе це меблювання епохи рабства, виготовлене лише кілька років тому, діяло мені на нерви. Десь у цьому будинку міс Колтерст, мабуть, тримає усі до одного випуски «Вікторії». А ще, напевно, «Червону книжку»[465] — на випадок, якщо їй захочеться самій зробити цукрову глазур.

— І куди ми підемо?

— Та чорт його знає. Може, ти зводиш мене на обід у Бронкс. Тоді я знатиму, що ти читала Свіфта.

— Ямайські школярки читають «Гулівера» ще до того, як їм виповниться дванадцять.

— Ого. Який же сюрприз одна з них розкриє в наступні сорок хвилин? Допитливий розум хоче знати. Гайда.

Цей чоловік не жартував щодо Бронксу. Не знаю, чому я нічого не сказала, коли ми запросто, не змовляючись, вискочили з таксі на під’їзді до Юніон-скверу, спустилися в метро і стрибнули на 5-й маршрут, що йшов у тому ж напрямку, звідки ми приїхали. Ми вмостилися на тримісне сидіння біля дверей. Щоб не ловити на собі погляди, я намагалася не піднімати очей. З кожною зупинкою ставало все більше графіті. Доки ми не дісталися до 96-ї вулиці, у вагоні були переважно білі — чоловіки та жінки похилого віку, які, напевно, нікуди не поспішали, а також школярі, що поверталися додому.

Між 110-ю і 125-ю вулицями більшість білих вийшли, залишивши латиносів та кількох чорних. До 145-ї у вагоні вже були майже самі чорні. І ті, й інші, і треті не могли стримати спокуси глянути на нас. Я вже шкодувала, що не вдяглася як медсестра і що мій супутник був так схожий на Лайла Ваґґонера. Чорні чоловіки, ймовірно, думали, що цей поважний мен має бути особливим, раз може дозволити собі чорну жінку. Або ж розмірковували над тим, чому він їде в таку далечінь до повії. Найгірше те, що, після того як ми проїхали 180-ту вулицю, я була змушена сидіти й чекати, поки всі вийдуть з вагона, розглядаючи при цьому нас.

— Ти десь тут живеш?

— Ні.

— Я просто так спитав.

— Знаєте, не дуже безпечно їхати цим поїздом у таке місце і в таку пору дня, чи не так?

— Ти взагалі про що? Тільки п’ята година вечора.

— Це п’ята година вечора у Бронксі.

— Ну і?..

— У вас телик є?

— У цьому світі, Доркас, люди самі вирішують, чого їм боятися.

— Люди, що живуть на Парк-авеню, самі вирішують, чи боятись їм чогось сьогодні. А для всіх інших існує правило: у Бронкс після п’ятої не їздити.

— То чого ж ми їдемо?

— Я не їду. Це ви їдете. А я просто слідую за вами.

— Ха, це ж ти мені сказала про курку джерк на Бостон-роуді, а я тобі сказав, що ямайської кухні не їв ще з сімдесят третього року.

— Тобто виходить, що в кожного білого має бути своє власне відчуття «Серця пітьми»[466].

— Не знаю, що має вражати мене більше: той факт, що ти така начитана, чи те, що чим далі ми від П’ятої авеню, тим сміливішим стає твій тон.

— І що з цього випливає, містере Кен? Що я добре говорю англійською? Чи що американці не читають книжок в інституті? Що ж до тону — оскільки з’ясувалося, що мене найняли