Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

На «ножицях» зустрінутого судна видніли поламані білі ребра шпангоутів і кілька розколотих дощок — залишки того, що було колись вельботом. Тепер цей каркас просвічувався наскрізь, як обдертий, розламаний і вибілений сонцем кістяк коня.

— Бачили Білого Кита?

— Он, подивіться! — гукнув від гакаборту чоловік із запалими щоками — капітан «Утіхи» — і показав рупором на уламки вельбота.

— Убили його?

— Ще той гарпун не викуваний, котрим його вб’ють! — відповів капітан «Утіхи» й сумно глянув на свій шкафут, де кілька матросів зашивали в парусинову койку якийсь довгастий предмет.

— Не викуваний? — і Ахав, схопивши з розсішок Пертів гарпун, підніс його над головою: — Дивись, земляче! У цій ось руці я тримаю Мобі Дікову смерть! Це лезо загартоване в крові, а потім ще раз загартоване блискавкою, і я присягаюся, що втретє загартую його, вгородивши в оте гаряче місце позаду плавця, де чаїться прокляте життя Білого Кита!

— Ну, хай бог поможе тобі, старий! Бачиш он? — і капітан «Утіхи» показав на довгастий предмет. — Це я ховаю лиш одного з тих п’яти дужих хлопців, що були живі ще вчора зранку, але до вечора не дожили. Одного тільки й ховаю, бо решта похована живцем, і ти пливеш над їхньою могилою. — Потім обернувся до своєї команди: — Ну, готово? Тоді покладіть на фальшборт дошку й підніміть на неї тіло. Ось так. — Він підніс руки вгору, підступив до покійника й вигукнув: — Боже! Воскресіння з мертвих і вічне…

— Брасопити реї! Стерно на борт! — громовим голосом крикнув Ахав до своєї команди.

Та хоч «Пеквод» стрілою рвонувся вперед, його все ж наздогнав сплеск від падіння тіла в море, і, може, кілька летючих бризок від того сплеску скропили його борт якимсь моторошним хрещенням.

Коли Ахав спрямував свій корабель геть від зажуреної «Утіхи», з неї виразно побачили підвішений за його кормою дивний рятувальний буй.

— Гей, хлопці! Гляньте! — закричав їм навздогін чийсь віщий голос. — Марно втікаєте ви від нашого сумного похорону! Ви повернулися кормою до нас, щоб показати нам свою власну труну!

132

СИМФОНІЯ

Був ясний, сталево-синій день. Склепіння неба й моря майже нерозрізнимо зливалися в тій усепроникній блакиті; от тільки сповнене задумою повітря було прозоре, чисте й ніжне, ніби погляд жінки, а на могутньому, мужньому океані здіймались розлогі, високі, неквапливі хвилі, наче Самсонові груди дихали вві сні.

Високо вгорі мелькали крила невеличких сніжно-білих пташок; то були ласкаві думки жіночної блакиті; а в глибинах, у синій безодні, плавали могутні левіафани, меч-риби та акули, і то були вперті, неспокійні, вбивчі думи мужнього океану.

Та незважаючи на весь цей внутрішній контраст, зовні вони різнились тільки відтінками й півтонами, і обоє здавались одним цілим, немовби чоловіче й жіноче начала, що взаємно доповнюються.

А вгорі сонце, ніби царствений владар і самодержець, дарувало цю ласкаву блакить своєму відважному розхвильованому океанові, мов наречену женихові. А лінія обрію, що охоплювала океан легким, ніжним тремтінням, яке можна часто бачити на екваторі, ніби виражала палку й трепетну довіру, любовну тривогу, з якою несмілива наречена падає в обійми, що чекають її.

Туго стягнений і збитий докупи вузлами зморщок, затятий і непохитний, блискаючи очима, що світились, як жаринки в попелі недогорілої руїни, стояв незламний Ахав у ясному світлі ранку, ніби піднявши розколотий шолом свого чола назустріч прекрасному дівочому обличчю неба.

О безсмертна дитинність і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що виграють повсюди довкола нас! О миле дитинство моря й неба! Які ви були сліпі до стягненої вузлом Ахавової недолі! Отак я бачив маленьких Марію й Марту, фей з усміхненими очима, що безтурботно стрибали круг старого батька, бавлячись кільцями обпалених кучерів, що росли на краю випаленого кратера його мозку.

Неквапно перетнувши палубу, Ахав зіперся на фальшборт і задивився, як його тінь у воді поринає все глибше й глибше під його поглядом, що намагався проникнути далі в глибини. Та солодкі пахощі цього зачарованого повітря, здавалось, на часинку розтопили їдучий камінь у його душі. Нарешті це радісне, щасливе повітря, це привітне небо неначе пригортали й пестили його; мачуха-життя, що так довго була до нього жорстока й сувора, тепер обняла ласкавими руками його вперту шию і плакала від радості, знайшовши в серці силу врятувати й благословити його, хоч він був свавільний і непутящий. З-під насунутого на лоб капелюха Ахав зронив у море сльозу, і в усьому Тихому океані не знайшлось би скарбу, коштовнішого за ту малу крапельку.

Старбак побачив старого капітана, побачив, як той важко спирається на фальшборт, і неначе почув у своєму щирому серці те невтримне ридання, що проривалось із оцього спокою довкола. Обережно, намагаючись не привертати Ахавової уваги, він підступив ближче й зупинився позаду.

Ахав обернувся.

— Старбак?

— Так, сер.

— Ох, Старбак, який же лагідний, який лагідний цей вітер і як ласкаво дивиться на нас оце небо! В отакий день, у такий самий ясний день я, вісімнадцятирічний юнак-гарпунник, загарпунив свого першого кита! Сорок років тому! Цілих сорок років! Сорок років на промислі! Сорок років злигоднів, небезпек, штормів! Сорок років у немилосердному морі! На сорок років покинув Ахав мирну землю, сорок років провадив війну зі страхіттями глибин! Справді, Старбак, із цих сорока років я й трьох не пробув на березі. Коли я подумаю про те, яке життя прожив, про те, якою пустелею самотності було воно, про муровані фортеці капітанської відособленості, яка допускає до серця так мало співчуття з зеленого світу довкола… О тягар утоми! О гвінейське рабство самотньої влади! Коли я подумаю про все, чого досі не бачив так виразно, а тільки відчував наполовину, — про те, що я сорок років живився тільки просоленим сухим шматком, і це справжній символ сухої поживи моєї душі! — тоді як найубогіший житель суходолу щодня має на пожиток свіжі плоди й ламає свіжий хліб світу цього, а не такі плісняві сухарі, які я гризу в цій далині, цілими океанами розділений з моєю молодою дружиною — дівчиною, власне, — яку я взяв, мавши вже далеко за п’ятдесят років, а на другий день після шлюбу відплив за мис Горн, тільки раз зоставивши слід голови на шлюбній подушці… Дружина! Дружина! Скоріше вже вдова при живому чоловікові! Так, я зробив ту сердешну дівчину вдовою, коли одружився з нею, — чуєш, Старбак?