Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

невідомості»[1903]. І саме це стало найбільшою відмінністю між в’язнями сталінської доби і в’язнями за Брежнєва і Андропова: світ про них знав, про них турбувався і, що найважливіше, міг впливати на їхню долю. Незважаючи на це, радянський режим ліберальнішим не ставав, — а після суду над Бродським події розвивалися швидко.

Так само, як 1937 рік є особливим в аспекті переслідувань радянської інтелігенції сталінської епохи, так особливим для покоління «відлиги» є 1966-й. 1966 року вже було зрозуміло, що неосталіністи перемогли. Була відновлена офіційна репутація Сталіна як гідного захоплення, хоча й не без вад, вождя. Йосип Бродський відбував термін примусової праці. Твори Солженіцина заборонили. Хрущова було зміщено і замінено Леонідом Брежнєвим, який виступав із публічними заявами, що мали на меті відновлення репутації Сталіна[1904]. Через рік призначений керівником КГБ Юрій Андропов виголосив промову з нагоди 50-річчя створення ЧК. Промова, серед іншого, прославляла радянську таємну поліцію за «нещадну боротьбу з ворогами держави»[1905].

У лютому 1966 року відбувся суд над Андрієм Синявським і Юлієм Даніелем. Обидва вони були відомими письменниками, обидва видавали свої твори за кордоном, і обох їх було визнано винними за 70-ю статтею в «антирадянській агітації і пропаганді». Синявському дали сім років виправно-трудових таборів, а Даніелю п’ять[1906]. Вперше судили не просто за «дармоїдство», а за зміст літературних творів. Через місяць в обстановці посиленої секретності в Києві відбувся суд над більш як двадцятьма українськими інтелектуалами. Одного з підсудних звинуватили ще й у тому, що він мав примірник вірша українського поета XIX століття Тараса Шевченка. Оскільки імені автора поряд з віршем не було, радянські «експерти» кваліфікували його як антирадянський вірш невідомого автора[1907].

За моделлю, яка невдовзі стала звичайною, одні суди породжували інші — тому що обурені інтелектуали стали використовувати положення радянської правової системи і конституцію СРСР у своїй критиці радянського судочинства і радянської таємної поліції. Наприклад, справа Синявського і Даніеля справила велике враження на ще одного молодого москвича — Олександра Гінзбурга, тоді вже відомого в «неофіційних» культурних колах. Він уклав свою «Білу книгу» — запис суду над Синявським і Даніелем, яку поширював у Москві. Він разом зі своїми трьома, як стверджувалося, пособниками невдовзі був арештований[1908].

Приблизно в цей самий час київські суди справили велике враження на молодого українського правника Вячеслава Чорновола. Він написав документальне дослідження про судову систему УРСР «Правосуддя чи рецидиви терору?», де відзначалися внутрішні суперечності радянського судочинства, доводилися незаконність і абсурдність арештів українських інтелектуалів[1909]. Невдовзі після цього його самого було арештовано[1910]. Так рух інтелектуалів і діячів культури, що починався з письменників і поетів, став рухом захисту людських прав.

Для кращого розуміння контексту розвитку радянського правозахисного руху слід зазначити, що радянські дисиденти ніколи не створювали масової організації, як це було, наприклад, у Польщі, і радянський режим зрештою був повалений завдяки не лише їхній діяльності: цьому рівною мірою слід завдячувати гонці озброєнь, війні в Афганістані та економічним негараздам, спричиненим системою радянського централізованого планування. Також їм вдалося провести тільки дуже небагато відкритих демонстрацій. В одній з найвідоміших — влаштованій 25 серпня 1968 року на знак протесту проти радянського вторгнення у Чехословаччину — участь брало усього сім осіб. Опівдні ці семеро зібралися перед собором Василя Блаженного на московській Красній площі та розгорнули прапор Чехословаччини і плакати з написами «Хай живе вільна й незалежна Чехословаччина!», «Руки геть від Чехословаччини, за нашу і вашу свободу!». За кілька хвилин пролунав свисток, і на демонстрантів напали співробітники КГБ у цивільному, які, здається, на них чекали; вони кричали: «Всі вони жиди!» і «Бий антирадянщиків!» Вони порвали плакати, побили демонстрантів і забрали всіх у тюрму — крім однієї учасниці, яка прийшла зі своїм тримісячним немовлям[1911].

Незважаючи на такі незначні масштаби, для радянського керівництва це було джерелом великих неприємностей, особливо з огляду на постійно проголошувану відданість справі поширення радянського ладу у світі і, внаслідок цього, постійну величезну стурбованість думкою міжнародної громадськості щодо СРСР. У сталінські часи масові репресії можна було приховати навіть від віце-президента США, який відвідував район розташування таборів. У 1960–1970-х роках звістка про єдиний арешт ставала відомою на іншому кінці світу вже наступного дня.

Почасти ці зміни відбулися завдяки розвиткові засобів масової інформації — «Голосу Америки», «Радіо Свобода», телебачення. Почасти також і тому, що радянські громадяни знайщли нові способи передавання інформації. І тут 1966-й рік також є віхою: саме тоді з’явився термін «самвидав». Він являє собою скорочення, творці якого свідомо прагнули, щоб воно асоціювалося з іншим словом-скороченням — «Держвидав»; буквально «самвидав» означає «самостійне видавництво», вживався ж термін для позначення підпільної преси і видавничої справи. Концепція не була новою. В Росії самвидав мав майже таку саму давню історію, як і писане слово взагалі. У 1820-ті роки рукописи своїх творів з політичним змістом приватно поширював Пушкін. Не зникало зовсім приватне поширення непідцензурних копій різних творів навіть в епоху Сталіна.

Але після 1966 року самвидав набув всесоюзного розмаху. «Відлига» прищепила багатьом радянським громадянам смак до вільнішої літератури, і початково самвидав був переважно літературним явищем[1912]. Та дуже швидко він почав набувати більш політичного характеру. У звіті КГБ, поширеному серед членів ЦК партії у січні 1971 року, аналізувалися зміни за останні п’ять років; відзначалося, зокрема, що було виявлено «понад 400 досліджень і статей з економічних, політичних і філософських питань, які з різних позицій критикують історичний досвід побудови соціалізму у Радянському Союзі, ревізують внутрішню і зовнішню політику Комуністичної партії і пропонують різні програми опозиційної діяльності»[1913].

Наприкінці звіту подавався висновок: КГБ має проводити роботу з «нейтралізації і викриття антирадянських тенденцій, представлених у самвидаві». Але заганяти джина назад у пляшку було вже запізно — самвидав продовжував розширюватися і набувати нових форм, це були: машинописні вірші, які друзі передавали одне одному і за першої нагоди знову передруковували; саморобні інформаційні бюлетені; записи програм західних радіостанцій; і, набагато пізніше, книжки і журнали, професійно видані у підпільних типографіях, які доволі часто були розташовані в комуністичній Польщі. Поезія і вірші-пісні, написані російськими «бардами» — Олександром Галичем, Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким, також швидко поширювалися за допомогою нової на той час технології — побутового магнітофона.

І в 60-ті, і в 70-ті, і у 80-ті роки однією з найзначніших тем самвидаву була історія сталінізму взагалі і ГУЛАГу зокрема. У самвидаві друкувалися і поширювалися твори Солженіцина, на