Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

58-ї статті в новому кримінальному кодексі були 70-та, «Антирадянська агітація і пропаганда», та 72-га, «Організація особливо небезпечних злочинів проти держави, а також участь в антирадянських організаціях». Крім того, у кримінальний кодекс було введено ще й 142-гу статтю — «Порушення закону про відділення церкви від держави». Іншими словами, якщо КГБ хотіло когось арештувати за його релігійні переконання, то воно могло зробити і це[1897].

Та не все залишилося точно таким самим, як раніше. У післясталінську епоху влада — прокурори, тюремники, табірні охоронці, наглядачі — стала набагато чутливішою щодо того, як усе виглядає, вона справді намагалася дотримуватися певної видимості законності. Наприклад, коли виявилося, що 70-та стаття надто розпливчаста для того, щоб можна було відправляти за грати всіх, кого влада вважала за потрібне, до кримінального кодексу було додано статтю 190–1, якою заборонялося «усне поширення завідомої брехні, яка дискредитує радянську політичну і суспільну систему». Судова система мала виглядати саме як судова система, навіть якщо всі знали, що це обман[1898].

Як віддзеркалення засудження сталінської практики «тройок» і «особых совещаний» нове законодавство вимагало, щоб справи арештованих розглядалися законним судом. Як виявилося, це створило для радянського керівництва набагато більше незручностей, ніж воно могло очікувати.

Хоча Йосипа Бродського і не судили за новим «антидисидентським» законодавством, суд над ним багато в чому став передвісником нової епохи. Новим явищем був уже сам факт такого суду: в минулому людей, які дратували державу, не судили публічно — за винятком тих випадків, коли такі суди були заздалегідь підготовленими показовими виставами, — або й не судили взагалі. Ще важливіше те, що на суді Бродський поводився так, що було очевидно, що він належить уже до нового покоління, покоління, яке відрізнялося від покоління Солженіцина і політичних в’язнів ближчого минулого.

Якось Бродський написав, що його покоління «сія чаша почасти обминула», маючи на увазі політичну обробку, яку мусили обов’язково проходити люди, старші всього лише на кілька років. «Ми виросли з післявоєнного щебеню — держава зализувала власні рани і не могла як належить за нами простежити. Ми пішли до школи, і, хоч як годувала нас вона піднесеною дурнею, страждання і убогість були перед очима всюди. Руїну не прикриєш сторінкою "Правди"»[1899].

Росіяни покоління Бродського, як правило, критикували становище у Радянському Союзі через неможливість у брежнєвські часи висловити відкрито свої літературні й мистецькі смаки. Прибалти, представники кавказьких народів чи українці частіше приходили до цього через успадкований від батьків націоналізм. Бродський являв собою класичного ленінградського дисидента. Він з дуже раннього віку відкидав радянську пропаганду, у 15-річному віці залишив школу. Працював на численних тимчасових роботах, почав писати вірші. У дуже молодому віці він вже був добре відомим у ленінградському літературному світі. Ним стала опікуватися старіюча Ахматова. Його вірші ходили серед друзів, їх читали на таємних літературних зібраннях, які стали ще одною відмітною рисою нової епохи.

Як і можна було передбачати, діяльністю Бродського зацікавилася таємна поліція. Спочатку з Бродським розмовляли і залякували, потім арештували. Його звинуватили у «дармоїдстві» — він займався літературною діяльністю, не маючи відповідної ліцензії від Спілки письменників. На суді, що відбувся у лютому 1964 року, представлені стороною обвинувачення — державою — свідки свідчили про його «аморальність», «ухиляння від служби в армії» та «писання антирадянських віршів». На захист Бродського виступали відомі поети і письменники, зокрема й Ахматова. Їм зі злістю відповідали свідки обвинувачення:

«Ці сіятельні друзі почали бити в усі дзвони і вимагати — ах, врятуйте молодого чоловіка. А його потрібно лікувати примусовою працею, і ніхто йому не допоможе, ніякі сіятельні друзі. Я особисто його не знаю. Знаю про нього з преси. І з довідками знайомий. Я медичну довідку, яка звільнила його від служби в армії, піддаю сумніву. Я не медицина, але піддаю сумніву»[1900].

Очевидно, що суд був спрямований не тільки проти Бродського, а взагалі проти залишків класу незалежних інтелектуалів — з їхніми зв’язками, з їхньою, напевне ж, опозиційністю до радянського режиму, з їхньою зневагою до «праці». У певному сенсі організатори суду точно вибрали його ціль: Бродський справді був не згодним з радянською владою; він справді зневажав безглузду і безплідну працю; він справді був представником певного «чужого класу» — групи, глибоко розчарованої реакцією, що наступала після «відлиги». Бродського, який це дуже добре розумів, арешт зовсім не здивував, а суд не збентежив. Ось уривок із запису суду:

«СУДДЯ: А взагалі яка ваша спеціальність?

БРОДСЬКИЙ: Поет. Поет-перекладач.

СУДДЯ: А хто це визнав, що ви поет? Хто зачислив вас до поетів?

БРОДСЬКИЙ: Ніхто. (Без виклику.) А хто зачислив мене до роду людського?

СУДДЯ: А ви вчилися цього?

БРОДСЬКИЙ: Чого?

СУДДЯ: Щоб бути поетом? Не намагалися закінчити вузу, де готують… де навчають…

БРОДСЬКИЙ: Я не думав, що це дається освітою.

СУДДЯ: А чим же?

БРОДСЬКИЙ: Я думаю, це… (розгублено)… від Бога…»

Пізніше, коли його запитали, чи не має він якихось клопотань до суду, Бродський сказав: «Я хотів би знати, за що мене арештували». Суддя відповіла: «Це запитання, а не клопотання». Бродський сказав: «Тоді у мене клопотання немає»[1901].

Формально Бродський суд програв: його було засуджено на п’ять років примусової праці, які він мав відбувати у колонії в Архангельській області на тій підставі, що він «систематично не виконує обов’язків радянської людини з виробництва матеріальних цінностей і особистого забезпечення, що видно з частої зміни роботи». На основі довідки від «комісії по роботі з молодими письменниками» суддя проголосила, що майбутній Нобелівський лауреат у галузі літератури Бродський «не є поетом»[1902].

Проте в іншому сенсі Бродський «виграв» — так, як не мали змоги це зробити радянські в’язні попередніх поколінь. Він не тільки прилюдно поставив під сумнів логіку радянської правової системи, цей його сумнів був зафіксований для майбутнього. Одна журналістка таємно вела запис суду, який зрештою було передано на Захід. Завдяки цьому Бродський став знаменитим і в СРСР, і за кордоном. Його поведінка на суді не тільки стала зразком для тих, хто йшов за ним; вона також спонукала як радянських, так і зарубіжних письменників клопотатися перед урядом щодо його звільнення. Через два роки його справді було звільнено, і зрештою його фактично примусили залишити СРСР.

За життя Сталіна нічого подібного не відбувалося. «Людей, як завжди, кидали за грати і, як завжди, везли на Схід, — писав невдовзі після цих подій український історик-дисидент Валентин Мороз. — Але цього разу вони не зникають у