Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Переслідування дисидентів стало ще однією значною темою самвидаву. Справді, саме завдяки самвидаву — і особливо його виходам за кордон — інформація про порушення і захист людських прав у СРСР набула в 1970-ті роки великого поширення у світі. Зокрема, радянські дисиденти навчилися використовувати можливості самвидаву не тільки для того, щоб вказувати невідповідність методів КГБ радянському законодавству, а і для того, щоб часто й голосно розповідати про невідповідність того, що відбувалося у радянській дійсності, тим міжнародним договорам з людських прав, які підписав СРСР. Найчастіше використовувалися тексти Декларації людських прав та Заключний Гельсінський акт. У декларації, яку Радянський Союз підписав 1948 року, є, зокрема, і Стаття 19, яка проголошує:

«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[1914].

Другий документ було підписано в результаті всеєвропейського переговорного процесу, який урегулював ряд питань, що залишалися відкритими після Другої світової війни. Хоча на це не дуже зверталася увага у момент підписання Гельсінського договору, він також включав у себе певні угоди щодо людських прав — частина з так званого третього кошика переговорів, які підписали усі держави-учасниці. Серед іншого, Договір визнавав «свободу думки, совісті і віри»:

«Держави-учасниці визнають загальне значення людських прав і основних свобод… вони будуть постійно поважати ці права і свободи у своїх взаємних стосунках і докладатимуть зусиль, як спільно, так і самостійно, зокрема в рамках співробітництва в ООН, для сприяння загальній і дійсній повазі до них»[1915].

І в СРСР, і за кордоном переважна частина інформації про зусилля дисидентів, спрямовані на дотримання в СРСР положень вищеназваних договорів, поширювалася через найвизначніший самвидавний журнал — «Хроніку поточних подій». Цей інформаційний бюлетень, присвячений нейтральним повідомленням про події, не висвітлювані в офіційних ЗМІ — порушенням людських прав, арештам, судам, демонстраціям, новим виданням і публікаціям самвидаву, — був заснований невеликою групою знайомих між собою москвичів, серед яких були Синявський, Даніель, Гінзбург, а також ще двоє дисидентів, що стали знаменитими пізніше — Павло Литвинов і Володимир Буковський. Історія розвитку «Хроніки» сама по собі заслуговує на окреме дослідження завбільшки з цю книжку. У 1970-х роках таємна поліція фактично розв’язала проти «Хроніки» справжню війну — у помешканнях всіх, хто підозрювався у зв’язках з цим журналом, проводилися скоординовані обшуки. В одному пам’ятному випадку під час обшуку її квартири КГБ редакторка «Хроніки» засунула небезпечні папери у каструлю з киплячим супом. Проте «Хроніці» вдавалося виживати, незважаючи на арешти редакторів, як вдавалося їй і досягати Заходу. Врешті-решт «Міжнародна амністія» стала регулярно публікувати її переклади.

«Хроніка» також відігравала особливу роль і в історії системи таборів. Дуже швидко вона стала головним джерелом інформації про життя у післясталінських радянських таборах. У хроніці була постійна рубрика «У тюрмах і таборах» (а пізніше і «У штрафних ізоляторах»), у якій подавалися новини з таборів і публікувалися інтерв’ю з в’язнями. Ці вражаюче точні повідомлення про те, що відбувалося в таборах — хвороби дисидентів, зміни режиму, організовані протести, — вкрай дратували владу: начальство різних рівнів не могло зрозуміти, як інформація виходить назовні. Пізніше один з редакторів пояснював:

«Деяка [інформація] передається через звільнених товаришів. Після звільнення він комусь розповідає про інших. Або можна дати хабара охоронцям, і на побаченні з родичами можна передати записку чи усне повідомлення. Тоді родичі зупиняються в Москві і передають те, що ви сказали. Підкупити охорону можна, наприклад, в Мордовії. Це нові табори, створені 1972 року, і там уся охорона нова. Вони іноді передають повідомлення, якщо співчувають вам. У таборах 1974 року проводилося масове голодування, і охорона, яка це бачила, співчувала в’язням.

Також охорону можна підкупити. Там багато не заробляють. Грошей в охоронців мало. Всі вони з провінції. Можна, наприклад, щось привезти з Москви — запальничку, скажімо, — і віддати її охоронцю. Чи ж він вам дає адресу. А хабар — речі чи гроші — потім за нею надсилаються в обмін на інформацію…»[1916]

Були також і методи таємної передачі. Колишня ув’язнена описує один з них:

«На вузенькій (чотири сантиметри) смужці цигаркового паперу мурашиними літерами я записую свої останні вірші… ці смужки ми згортаємо у компактний пакет розміром менше мізинця і за зручної нагоди передаємо крихітну, наглухо загерметизовану від вологи за нашою спеціальною технологією, маленьку річ»[1917].

«…сьогоднішні радянські табори для політв’язнів так само жахливі, як сталінські. Де в чому вони кращі. А де в чому гірші».

Так починаються спогади про роки ув’язнення Анатолія Марченка — документ, який, з’явившись у Москві наприкінці 1960-х років, глибоко вразив представників московської інтелігенції, які вважали, що радянські трудові табори більше не існують. Робітник, батьки якого були неписьменними, Марченко відбував свій перший термін за хуліганство. Другим його злочином була вже зрада: він зробив спробу втекти з Радянського Союзу, таємно перейшовши кордон з Іраном. Свій політичний термін він відбував у Дубравлагу в Мордовії — одному з двох зловісних радянських таборів суворого режиму.

Багато з того, що Марченко розповів про пережите ним в ув’язненні, напевно, видавалося знайомим для тих, хто чув про сталінські табори. Так само, як і його попередників, Марченка віз у Мордовію столипінський вагон. Як і його попередникам, Марченкові на всю дорогу видали хлібину, 50 грамів цукру і солоного оселедця. Як і для попередників, можливість дістати води для Марченка залежала від того, яким був черговий солдат: «Якщо добрий, то він принесе два чи три чайники, але якщо йому набридло бути на побігеньках, то можна так і сидіти, поки не вмреш від спраги»[1918].

Прибувши в табір, Марченко побачив той самий жахливий голод, який був і в минулому. Щоденна норма становила 2400 калорій: 750 грамів хліба, 400 грамів зазвичай гнилих овочів, 85 грамів зазвичай зіпсованої тріски, 50 грамів м’яса. Для порівняння: табірні сторожові собаки отримували по 400 грамів м’яса на день. Як і в минулому, не все, що входило до Марченкового пайка, насправді йому діставалось; додаткові харчі також були рідкістю. «Протягом шести років у таборі й тюрмі я двічі їв хліб з маслом — коли до мене