Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Вона підвела голову:

— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це погано?

Я підсів до неї на ліжко:

— Зовсім ні. Ти міцно спатимеш.

— Але ж ти ще не хочеш спати?

— Піду ще прогуляюсь до моря.

Вона кивнула й опустила голову на подушку. Я ще трохи посидів біля неї.

— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду…

Вона стала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев’яного паркана зупинився й запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — сукня і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один із них перекинувся. Вигляд цих речей навіяв мені якесь дивне відчуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є близька істота й вона буде завтра, і варто мені ступити якихось кілька кроків, щоб побачити її і бути з нею — сьогодні, завтра і, може, ще довго-довго…

«Може… — подумав я, — може». Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, уже ніяк було обійтися! Упевненість — ось чого мені бракувало. Саме впевненості бракувало всьому й усім.

Я попрямував до берега, назустріч морю й вітрові, назустріч глухому гуркоту, що наростав з кожним кроком, ніби далека канонада.

XVI

Я сидів на березі й милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли посутеніло, я встав, щоб іти вже додому. І раптом побачив — з-за лісу вибігла служниця. Вона махала мені рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море відносили її слова. Я махнув їй, щоб вона зупинилась і почекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.

— Ваша дружина… — розібрав я. — Швидше!..

Я побіг.

— Що сталося? Вона не могла перевести дух.

— Скоріше… Дружина… Нещастя…

Я помчав піщаною дорогою через ліс до вілли. Дерев’яна хвіртка чомусь не відчинялась, я перестрибнув через неї і прожогом кинувся до кімнати. Там, у постелі, лежала Пат, груди Гі були в крові, руки скрючені, з рота в неї текла кров. Біля неї стояла фрейлейн Мюллер з мискою води і з рушником у руках.

— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її вбік.

Вона щось відповіла.

— Принесіть бинти! — гукнув я. — Де рана?

Вона глянула на мене, губи в неї тремтіли.

— Це не рана…

Я випростався.

— Кровотеча… — сказала вона.

Мене наче хто обухом ударив по голові.

— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.

Я вмочив рушник у миску й приклав його до грудей Пат.

— У нас немає льоду, — сказала фрейлейн Мюллер.

Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.

— Бога ради, дістаньте льоду, пошліть до ближчої харчівні й негайно подзвоніть до лікаря!

— Але ж у нас немає телефону…

— Прокляття! А де поблизу є телефон?

— У Масмана.

— Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?

Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:

— Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?

— За три хвилини звідси, — відповіла жінка й швиденько подріботіла.

— Захопіть льоду! — гукнув я їй навздогін.

Вона кивнула й побігла.

Я приніс свіжої води і знову намочив рушник, але не зважувався доторкнутися до Пат. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав найголовнішого, що повинен був знати, — чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.

Вона захрипіла, потім конвульсивно рвонулась, і з рота в неї ринула кров. Вона дихала важко й жалібно стогнала, очі її були повні нелюдського жаху, вона захлиналась і кашляла, спливаючи кров’ю, я то підтримував її під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона, геть знесилена, впала горілиць.

Увійшла фрейлейн Мюллер. Вона подивилася на мене, як на привида.

— Що ж нам робити?! — вигукнув я.

— Зараз прийде лікар, — прошепотіла вона. — Лід… на груди, і, якщо вона зможе, нехай посмокче…

— Голова має бути низько чи високо? Та кажіть швидше, щоб вас!..

— Нехай лежить так… Він зараз прийде.

Я став класти Пат на груди шматочки льоду й відчув полегшення від того, що міг щось робити; товк на шматочки лід для компресів, і накладав їх, і бачив лише її чарівні, улюблені перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста…

Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитав я.

Він заперечливо хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.

— Це дуже небезпечно? — спитав я.

— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.

— Що? Лікувалася? — перепитав я, затинаючись.

— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.

— Не знаю… — відповів я. — Ні, я не знаю нічого… я гадаю, вона не…

Він глянув на мене:

— Ви ж повинні знати про це…

— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.

Він нахилився до Пат і спитав її про щось. Вона хотіла відповісти, але знову закашлялась кров’ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, у її грудях свистіло.

— Жафе… — насилу вимовила вона: в горлі у неї клекотіло.

т— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — перепитав

лікар.

Вона стулила повіки, підтвердивши це. Лікар повернувся до мене:

— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати в нього.

— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?

— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.

— Вона буде жити?.. — спитав я.

— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.

Я схопив за руку служницю й побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх невидющими очима й не міг збагнути, як це люди могли пити пиво, коли в Пат кровотеча. Замовив термінову розмову й чекав біля апарата. Прислухаючись до лункої темряви, я, ніби в тумані й водночас надто виразно, бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив лисину, що хиталася туди й