Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

про неї і мрію.

— То чого ж ти тоді комизишся? Це вже занадто!

— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.

— Господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я вже давно про все забула.

— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.

— А слід би…

Увійшла служниця з тацею. Шкірка в камбали була мов золотистий топаз. А як від неї пахло димком і морем!.. На таці лежало ще кілька свіжих креветок.

— Починаю вже забувати… — замріяно промовив я. — До того ж я аж тепер відчув, що в мене вовчий апетит.

— У мене теж. Але спершу дай мені швидше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене чомусь морозить… А надворі ж так тепло.

Я глянув на неї. Вона була бліда, а все ж усміхалася.

— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась!.. — сказав я і звернувся до служниці. — Чи немає у вас трошки рому?

— Чого?

— Рому. Це такий напій у пляшках…

— Ром?

— Так, ром.

— Ні-і.

Її кругле, як місяць уповні, обличчя було незворушне, видно було, що вона не розуміє, про що йдеться.

— Ні-і, — мовила вона ще раз.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Обійдемось. Бувайте здорові. Хай благословить вас Бог.

Вона пішла.

— Яке щастя, Пат, що в нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці перед від'їздом Ленц поклав мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому…

Я приніс із машини пакунок. Виявилося, що там невеличкий ящичок, а в ньому — дві пляшки рому, пляшка коньяку та пляшка портвейну. Я підняв пляшки.

— Ого! Та тут навіть ром «Сент-Джеймс»! На хлопців можна покластися!

Я, відкоркувавши пляшку, налив Пат у чай трошки рому. При цьому я зауважив, що рука в неї ледь тремтить.

— Тебе справді так морозить? — спитав я.

— Ледь-ледь. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.

— Лягай зараз же, — запропонував я. — Ми присунемо стіл до твого ліжка й будемо так вечеряти.

Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка й пересунув стіл.

— Пат, може, тобі зробити справжній грог? Це ще краще. Я його швидко приготую.

Вона похитала головою:

— Я вже й так добре почуваю себе.

Я подивився на неї. Видно було, що їй стало краще. До очей повернувся звичайний блиск, уста порожевіли, матова шкіра знову дихала свіжістю.

— Як швидко в тебе відбуваються такі зміни — просто неймовірно! — зауважив я. — Це, напевно, завдяки рому.

Вона усміхнулась:

— І постелі теж, Роббі. Я найкраще відпочиваю в ліжку. Воно — мій притулок і захисток.

— Чудно. Я збожеволів би, якби мені довелося отак рано лягти в постіль. Самому, звичайно…

Вона засміялась:

— Для жінки це не зовсім так.

— Не кажи: «Для жінки». Ти не жінка.

— А хто ж я?

— Не знаю. Але не жінка. Якби ти була справжньою, звичайною жінкою, я ніколи б не зміг покохати тебе…

Вона поглянула на мене:

— А ти взагалі вмієш кохати?

— М-да… — мовив я, — це питання саме до вечері. У тебе ще багато буде таких запитань?

— Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?

Я налив собі рому.

— Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, ніхто з нас не вміє кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й то так тільки здається.

Хтось постукав у двері. Зайшла фрейлейн Мюллер. У неї в руках була маленька скляночка, а в ній на денці колихалась якась рідина.

— Ось принесла вам рому.

— Дякую, — сказав я, зворушено дивлячись на скляний наперсток. — Ви дуже люб’язні, але ми вже якось самі зарадили собі.

— Господи праведний!.. — Вона злякано втупила погляд в усі чотири пляшки на столі. — Ви так багато п’єте?

— Лише як ліки, — лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. — Лікарі прописали. У мене дуже суха печінка, фрейлейн Мюллер. Але чи не будете ви такі ласкаві?..

Я відкоркував пляшку портвейну.

— За ваше здоров’я! За те, щоб у вашому домі чимскоріш було повно гостей!

— Дуже дякую! — Вона зітхнула, вклонилась і відпила з чарки, як пташка. — За ваш відпочинок! — Потім усміхнулась до мене лукаво: — Але ж який міцний! І смачний.

Раптова зміна, що відбулася з фрейлейн Мюллер, так приголомшила мене, що я мало не впустив чарку з рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона почала балакати про всяку всячину, що зовсім не цікавила нас. Пат мала ангельське терпіння, отож слухала її. Нарешті фрейлейн Мюллер звернулась до мене:

— Отже, панові Кестеру живеться непогано?

Я мовчки кивнув.

— У ті часи він був завжди такий мовчазний, — сказала вона. — Іноді, бувало, за цілісінький день і слова не промовить. Він і тепер такий?

— Ні, тепер він, буває, що інколи щось та й скаже.

— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам…

— А, — сказав я, — за таких обставин люди завжди говорять менше.

Вона з серйозним виразом обличчя кивнула й перевела погляд на Пат:

— Ви, мабуть, стомилися.

— Трошки, — відповіла Пат.

— Дуже, — додав я.

— Ну, тоді я піду, — занепокоєно сказала вона. — На до-5раніч! Спіть спокійно.

Вона ще трохи потупцяла біля дверей і пішла.

— Я певен, вона залюбки залишилася б тут іще надовго, — сказав я. — Дивно… раптом так змінилася, га?

— Бідолашна істота, — докинула Пат. — Сидить, певно, вечорами самотня у своїй кімнаті й сумує…

— Авжеж, напевне так, — погодився я. — Але ж я, здається, загалом поводився з нею досить люб’язно…

— Так, Роббі, — вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері.

Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі посвітлішало, смужка місячного сяйва лежала на садовій стежці, сягаючи до чаїної кімнати. Здавалося, сад тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — ту ж мить у кімнату війнуло міцними ніч-чими пахощами квітів: солодкуватий запах жовтофіолі, резеди га троянд.

— Поглянь лишень, — звернувся я до Пат, показуючи за доері.

Місяць піднявся вище, у його сяйві видно було вже всю садову стежку. По обидва боки від стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхнє листя мінилося сріблом, а квіти, такі яскраві вдень, примарно та ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне сяйво й ніч позбавили сили їхні барви — зате пахощі їхні ставали гострішими й солодшими, ніж будь-коли вдень.

Я перевів погляд на Пат. Її мила, маленька, темнокоса голівка лежала на білій подушці. Здавалося,