Читати книгу - "Джозеф Антон"

І вперше за дев’ять років він мав «постійну групу» захисту, що охороняла його під час його «громадських» походеньок (їда в ресторані, прогулянки Гастед-Гітом, іноді похід у кінотеатр, часто якийсь літературний захід — презентація, підписування книжок, лекція тощо). Красені Боб Лоу і Берні Ліндсі, що стали серцеїдами лондонської літературної тусівки, почергово мінялися з Чарльзом Річардсом і Кейтом Вільямсом, які не мали їхнього успіху. Офіцери захисту Рассел і Найджел, що мінялися з Ієном і Полом, були не просто «постійними» у сенсі служби в «Малахіті», але також «постійними» у сенсі відданости його справі — були цілком на його боці, готовими битися за його справу. «Ми всі захоплюємося вашою стійкістю, — якось сказав йому Боб. — Так, направду». Вони вважали, що нема жодних причин, з яких він не може жити настільки насиченим життям, наскільки йому цього хочеться, тому їхня робота полягала у забезпеченні для цього належних умов. Вони переконали шефів безпеки кількох авіаліній, які перебували під впливом тривалої відмови «Бритіш еарвейз», дозволити йому літати на своїх літаках і не брати прикладу з «БЕ». Вони хотіли поліпшити його життя й були готовими йому допомагати. Він ніколи не забуде й не перестане цінувати їхню дружбу й підтримку.

Вони завжди були напоготові. Пол Топпер, керівник групи у Скотленд-Ярді, казав, що згідно з розвідданими «активність» зростає. Тут не можна байдикувати.

Надійшла також сумна звістка: Філ Пітт, якого всі свої знали як «Рембо», подав у відставку — не тому, що так йому захотілося, але у зв’язку із генеративним захворю-ванням хребта, і все могло скінчитися інвалідним візком. До глибини душі вражала доля одного з найкремезніших, найдужчих, найсильніших і найактивніших чоловіків. Вони були професійними захисниками. І їхня робота полягала у забезпеченні спокою інших людей. Від них не чекали якоїсь слабости. Якраз навпаки.

Елізабет хотіла ще однієї дитини, і то вже найближчим часом. Його серце завмерло. Мілан став таким подарунком, такою радістю у їхньому житті, тому не мав бажання випробовувати рулетку своєї генетики. Він мав двох чудових синів, і цього для нього цілком достатньо. Проте Елізабет — наполеглива жінка, і коли їй чогось насправді хотілося, то ставала, можна навіть сказати, впертою як осел, а через свою відмову він міг її втратити, а разом з нею і Мілана. Особисто йому хотілося не ще однієї дитини, але свободи. І хтозна, чи він її колись здобуде.

Вона завагітніла швидко, коли все ще годувала груддю Мілана. Та цього разу їм не пощастило. Через два тижні після підтвердження вагітности спрацювали його хромосоми, й у неї стався викидень.

Після викидня Елізабет відвернулася від нього й цілком зосередилася на Міланові. Знайшли няню — Сюзен, доньку офіцера Спеціальної служби, проте вона впиралася і не хотіла няньки. «Мені потрібен хтось на годину чи дві, — казала вона. — Лишень подивитися за дитиною».

Кожен із них жив своїм життям. Їй навіть не хотілося їхати з ним в одному авто; воліла сідати у своє разом з дитиною. Протягом дня він майже не бачив її, тож у великому порожньому будинку його життя ставало порожнім також. Іноді близько десятої години вечора вони разом їли омлет, і вже незабаром їй хотілося спати— «щось очі злипаються», тоді ж бо як йому нітрохи не хотілося спати. Вона не мала найменшого бажання кудись з ним поїхати, щось разом з ним робити чи навіть провести разом вечір; коли ж він вирушав кудись сам, то одразу починала обурюватися. Напруга не спадала. «Я хочу двох дітей», — казала вона прямо. На тому розмова закінчувалася.

Їхнє відчуження почали помічати друзі. «Вона на тебе навіть не погляне, — сказала Керолайн Мічел занепокоєно. — Ніколи не торкається тебе. Щось сталося?» Та він не мав охоти розповідати, що сталося.

Мілан почав ходити. Йому виповнилося десять з половиною місяців.

«Рендом хаус» забрав на свій склад «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці, й британська преса доклала немалих зусиль і таки зворохобила громадську думку. «Ґардіан» помістила провокаційну передовицю, заявивши, що рішення «Рендом хаус» «воскресить» давнє лихо, хоча саме це і робила газета. «Івнінґ стандарт» погрожувала надрукувати матеріал, у якому йтиметься про перевезення «Сатанинських віршів» на склади видавництва «Рендом хаус» без належних консультацій з поліцією. Їм зателефонував Дік Старк і сказав, що це неправда, натомість газета погрожувала статтею, в якій розповість про намір «Рендом хаус» опублікувати його роман всупереч думці поліції. Дік Старк переговорив з людьми з прикрашеної новорічними ялинками фортеці, і вони повідомили про «мінімальний» ризик, і це заспокоїло Ґейл Рібак. Ендрю, Ґіллон і він мали в наявності книжку в м’якій обкладинці, видану під егідою консорціуму, вже впродовж п’яти років, тому зміна складування не повинна була привернути аж такої уваги. Видання в м’якій обкладинці «нормалізувалося» по всій Європі і Канаді, і навіть у Сполучених Штатах розповсюдження книжки з емблемою «Аул-хаус» не наражалося на жодні перепони. Проте кілька ворожих повідомлень у пресі могли докорінним чином змінити стан справ у Британії. «Рендом хаус» і Спеціальна служба з усіх сил намагалися заспокоїти «Стандарт», тож, зрештою, вони так і не опублікували своєї статті. В «Телеґраф» з’явилася виважена, досить-таки розсудлива стаття. Ризик зменшувався. Проте «Рендом хаус» усе ж таки встановив бомбошукачі у відділі обробки кореспонденції й застеріг працівників про небезпеку. Всіх у видавництві непокоїло нагнітання ситуації пресою і залякування можливою реакцією з боку ісламістів. Проте, слід віддати їм належне, вони все-таки готували перевидання роману з емблемою «Вінтидж». «Переконаний, що ми робимо найбільшу дурницю, коли відступимо від свого задуму або зволікатимемо з його реалізацією, — сказав Саймон Мастер. — Якщо на вихідні нічого екстраординарного не станеться, то ми починаємо друкувати». Російським видавцям «Сатанинських віршів» почали погрожувати місцеві мусульмани. Це тривожило. Зате в Британії нічого поганого так і не сталося, й кінець кінцем за видання «Сатанинських віршів» узявся «Вінтидж» — відновився нормальний видавничий процес. Консорціум було розпущено.

Сталося кілька приємних речей. Ґлорія Б. Андерсон із відділу синдикації у «Нью-Йорк таймс» через чотири роки після того, як начальство відкинуло її план надати йому синдикатну колонку, повернулася на свою посаду і сказала, що тепер усе гаразд і він може починати писати для газети. Що ж, він не