Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Ну що ти?! Коли я завагітніла тобою, то вже давно знала про нього. Я б нізащо не погодилася перервати наш рід! Тим більше я тепер знаю, що комусь таки вдасться зняти прокляття. Саме для цієї людини, будь то наша донька, онука, правнучка, або дальня родичка, ми повинні продовжувати рід! Заради того, хто звільнить нас від прокляття!

  - Я зрозуміла ... Так робили всі жінки у нашому роді. Мабуть, і мені…

- Не поспішай, Радо... Усьому свій час! Пам'ятай це!

* * *

Сутінки вже опускалися над містом. З моменту, як її принесли в особняк, минуло чотири години. Усі спроби вивести отруту з організму виявилися марними. Катана вмирала і з цим доводилося миритися.

Третій день битви видався сумним. Майже одночасно загинули Джефрі та Хейл. Коли цілителі виявилися безсилими, всім доводилося чекати лише одного.

Обличчя Канни то червоніло, то блідло. Жар мучив її вже годину. Жінка металася по ліжку, стискаючи руками ковдру. Їй хотілося кричати від болю.

У кімнаті були крім неї ще Мерлін, Рада, Альбрехт та Еміль. Було тяжко чекати неминучого.

Рада підсіла до матері на ліжко стиснувши її гарячу долоню.

- Як же так, мамо?! Борисе, не здавайся! Ти ж Вольфрам! - розпач заповнив її.

- Значить, настав мій час. Все добре! Ми говорили вже сьогодні про це! Я завжди буду з тобою! Рада, мені боляче бачити твої сльози! - Катана тяжко зітхнула, тримаючи руку дочки. - Я житиму вічно, але в твоєму серці!

- Але ж я не хочу так!

- Рада. Це життя! У мене мало часу! – припинила її сльози мати. - Слухай мене. Ал, підійди! – коли брат Мерліна сів поруч, жінка продовжила. - Бережи мою дочку, Ал. Нізащо не залишай її! Вона у мене одна!

- Добре, Катана! Я дбатиму про неї як про рідну сестру!

- Бережіть один одного! Таких, як ви вже не буде. Я була щаслива слухати ваші пісні, бачити, як світяться очі від захоплення, коли ви збиралися на гастролі. Мені хотілося б дізнатися, що буде далі. Світанки тут дуже гарні!

Альбрехт проковтнув слину, намагаючись стримати сльози, адже він знав, що світанку вона вже не побачить.

- А тепер відійдіть, мені треба поговорити з Мерлін! - попросила вона.

Рада кивнула, хоч їй хотілося ще посидіти біля матері. Допомагаючи Альбрехту йти, дівчина відійшла до стіни. Навіть плакати сил у неї не лишилося. Мерлін сів на її місце, нахилившись.

Катана дістала з-під ковдри конверт із сургучною печаткою і тремтячою рукою передала його йому.

- Печатка чарівна, вона сама спаде, коли настане час! Тримай листа при собі! Для мене це важливо. – важко дихала вона; було видно, що кожне слово дається їй зусилля. – Пробач мені, любий…

- Це ти мене вибач. Я мусив прибути раніше! Якби я тоді не поїхав, цього не було б! - Мерлін намагався триматися з усіх сил, щоб не заплакати, адже ще так багато хотілося сказати. - Але що в цьому листі?

- Настане час… дізнаєшся! Бережи мою Раду! Прошу тебе!

- Я присягаюсь! Вона мені, як дочка! Все буде, як ти хотіла!

Катана змучено посміхнулася.

- Але нехай вирішує сама... Мені важко говорити. Отрута вже майже вбила мене! Просто пообіцяй, що зробиш, усе, що написано у листі!

- Обіцяю! – без роздумів сказав Мерлін. - Я виконаю будь-яке твоє прохання, навіть якщо воно буде, щоб я помер! Адже життя без тебе буде мукою.

- А тепер про діло. Виконай моє останнє бажання. Я хочу, щоб ти відвіз моє тіло на острів Голова Стерв'ятника і залишив у печері, запечатавши її і ніколи не приїжджав туди! Я не хочу бути похована у землі.

- Добре. Але ти будеш так далеко.

- Я завжди буду в серцях тих, хто мене любить. - Катана ще раз закашлялася, її голос майже сів.

Рада, Альбрехт, Еміль здригнулися від її слів. Саме прохання Канни було дивним. Ніхто не розумів чому саме на острові сирен, адже він не належав їхньому роду. Але не послухатися ніхто не міг.

- По... поцілуй мене... - прохрипіла вона.

Мерлін не помічаючи, як по щоках вже скочуються сльози, нахилився нижче і торкнувся її губ. У цей момент сльози виступили на очах у жінки. Відсторонившись, чарівник залишився сидіти, стискаючи її руку.

Скільки разів вона була на волосок від смерті, скільки разів здавалося, що все втрачено. Але цього разу все було серйозно. Їй доведеться розплатитись за боргами. Катана обвела кімнату поглядом, вона бачила, як важко її рідним. Але їй не хотілося ще більше їх лякати та засмучувати. Нехай вони її поховають та забудуть дорогу до острова. Так буде найкраще для всіх.

- Ем... Еміль. – тихо покликала жінка, яка вмирала.

Чоловік, що стояв поруч із ліжком, підняв голову.

- Добудуй школу... - сказала вона і замовкла.

Очі Еміля розширилися від страху.

- К-канна ... - заїкаючись промовив він, відійшовши позадкуваши на крок від ліжка.

Рада стояла, опустивши погляд. Груди стиснуло, ніби на них впав камінь. Дівчина кілька хвилин не змогла промовити жодного слова, вона не хотіла повірити в те, що сталося.