Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

підзамкового містечка, теж. Вона пам’ятала, яке те багаття було на вигляд, проте відчуття тепла, що зігрівало шкіру, поки на ній не виступили масні краплини поту, пригадати не могла. Як людина, що на секунду-дві померла й на мить потрапила до осяйного загробного життя, вона могла лише сказати, що то було прекрасно.

Роланд сидів, оповивши її руками, час від часу сухо покашлюючи. Сюзанна подумала, що він міг застудитися. Але ця думка теж була безсила. Лише холод мав значення.

Одного разу, незадовго до того, як світанок нарешті став плямою розповзатися на сході, вона побачила помаранчеві вогники, що кружляли далеко попереду, за тим місцем, де починаєшся сніги. Вона запитала в Роланда, чи знає він, що воно таке. Насправді її це не цікавило, просто звук власного голосу переконував, що вона ще жива. Поки що принаймні.

— Я думаю, то гоби, — сказав він.

— Щ-що? — Жодного слова вона не могла вимовити, щоб не затнутись.

— Не знаю, як це пояснити. Та це й не потрібно. З часом ти їх сама побачиш. А зараз, якщо прислухаєшся, то почуєш щось ближче і цікавіше.

Спочатку вона чула лише зітхання вітру. Потім, коли вітер ущух, її вуха розрізнили сухий шелест трави, через яку щось пробиралося. Доповнював звукову картину тихий хрускіт, і Сюзанна збагнула, що то було: копита, які ступали по кірці криги, відкриваючи течію води для холодного світу над нею. Вона також зрозуміла, що за три-чотири дні, мабуть, вдягнеться в пальто зі шкури тварини, яка оце зараз прийшла на водопій, але це також не мало жодного значення. Час — беззмістовне поняття, коли сидиш у темряві без сну й безперервно мучишся від болю.

І вона думала, що раніше їй було холодно? Сміх, та й годі.

— А Мордред? — запитала вона. — Думаєш, він десь там?

— Так.

— І так само, як ми, відчуває холод?

— Цього я не знаю.

— Роланде, я вже недовго зможу це витримувати… правда, я просто не зможу.

— Тобі й не доведеться. Скоро світанок, і я сподіваюся, що завтра до сутінок у нас уже буде багаття. — Він покашляв у кулак і знову її обійняв. — Коли встанемо й підемо, тобі стане краще. А доти порадіймо, що ми разом.

Два

Мордред мерз так само, як і вони, промерзав до кісток, та поряд з ним не було нікого.

Він перебував досить близько і чув їх: не слова, а звуки їхніх голосів. Неспроможний стримати дрож, він запхнув до рота жмут сухої трави, злякавшись, що Роланд із його гострим слухом почує цокотіння його зубів. Бушлат залізничника вже не зігрівав: Мордред викинув його, коли той настільки розлізся, що вже не тримався на плечах. Рукава він забрав, коли йшов з містечка під замком, але вони теж розпалися на шмаття, починаючи від ліктів, і він роздратовано, з прокляттями, пожбурив його в низьку траву, що росла вздовж старої дороги. А чоботи він міг носити лише завдяки тому, що скрутив з довгої трави грубу мотузку і прив’язав нею рештки взуття до ніг.

Він подумував, чи не перекинутися на павука, знаючи, що тоді тіло не так потерпатиме від холоду, проте все його коротке життя затьмарювала примара голоду і він підозрював, що в глибині душі завжди його боятиметься, байдуже, скільки харчів матиме в своєму розпорядженні. Знали боги, їжі лишалося небагато: три відрізані руки, чотири ноги (дві з них частково з’їдені) і шматок торса з плетеного кошика — от і весь провіант. Якщо він перекинеться, павук пожере ці крихти ще до світання. Неподалік ходила дичина (Мордред незгірш за свого Білого Татка чув оленя), але він сумнівався, що зможе її заманити чи наздогнати.

Тож він сидів, і тремтів, і слухав звуки їхніх голосів, аж поки голоси не стихли. Може, вони заснули. Він і сам міг трохи подрімати. І єдине, що втримувало його від того, щоб начхати на все й піти геть, — ненависть до них. Бо вони були в товаристві одне одного, тоді як у нього не було нікого. Нікого-нікого.

«Мордред голодний, — тужливо подумав він. — Мордреду холодно. І в Мордреда нікого нема. Мордред сам-один».

Він притулив своє зап’ястя до рота, глибоко ввігнав зуби й став смоктати тепло, що витікало з руки. У крові відчувалися рештки життя Рендо Задумливого… але їх було так мало! І вони так швидко закінчувались! А коли закінчаться, не буде більше нічого, крім беззмістовного циклу переробки себе самого.

У темряві Мордред розплакався.

Три

За чотири години після світання, під білим небом, що обіцяло дощ або мокрий сніг (чи те й інше водночас), Сюзанна Дін лежала, тремтячи, за поваленим стовбуром і дивилася вниз у маленьку улоговину. «Ти почуєш Юка, — інструктував її стрілець. — І мене почуєш. Я зроблю, що зможу, але гнатиму їх поперед себе, а стріляти буде зручніше тобі. Постарайся, щоб кожна куля потрапила в ціль».

Погіршувало становище невідчепне відчуття, що Мордред зачаївся десь дуже близько і може спробувати напасти на неї з засідки, зі спини. Вона постійно озиралася, проте вони вибрали доволі відкриту місцину, і в траві за нею нікого не було, тільки раз пробіг підстрибом великий коричневий заєць, тягнучи по землі вуха.

Врешті з-за купи дерев зліва почувся пронизливий гавкіт Юка. А наступної миті загукав Роланд:

— Хайя! Хайя! Ану швидко біжіть! Біжіть, я кому сказав! І не зупиняйтесь! Не зупиняйтесь ні… — Слова обірвалися кашлем. Не подобався їй той кашель. Геть не подобався.

Крізь дерева вона побачила якийсь рух і покликала на поміч Детту Волкер (то був один з нечисленних випадків, відколи Роланд змусив її визнати, що в її голові криється інша особа).

Ти мені потрібна. Якщо хочеш, щоб тобі знову було тепло, то зроби так, щоб мої руки не тремтіли і я могла стріляти прямо.

І безперервне тремтіння тіла припинилося. А коли з-за дерев вискочило стадо оленів — і не маленьке, під проводом самця з розкішними рогами, — руки теж перестали труситись. У правій вона тримала Роландів револьвер з руків’ям, оздобленим сандаловим деревом.

З’явився Юк. Він вискочив з лісу за останнім оленем, що трохи відстав від стада. То була самиця-мутант, яка бігла (з дивною грацією) на чотирьох ногах різної висоти, а п’ята м’яко теліпалася під черевом, як цицька. Останнім вийшов Роланд. Він уже не біг, а радше йшов, похитуючись, уперед швидким кроком. Вона не звернула на нього уваги: прицілювалася у ватажка, поки здоровань біг у її полі обстрілу.

— Сюди, — шепнула вона. — Перебіжи правіше,