Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Стрибати було пізно. Внизу пливли дахи будинків. Учепившись обома руками, Гриць підтягнувся і зажмурився від страху. Чи ж надовго вистачить сил висіти отак? А куля здіймалась усе вище й вище. Місто лишилося позаду, а попереду виднілася зелена рівнина з гаями і чагарями. Зовсім, як біля Лоцманки. Та ось куля пішла на зниження, і в Гриця трохи відлягло від серця. Ще трохи — і куля м’яко застрибала на галяві. Розчепіривши пальці, Гриць беркицьнувся в траву. А коли звівся, то Шмигик-Мигик уже був далеко.

— Стривай! — крикнув Гриць. — Ти ж куди?

— Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха!

Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав:

СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!!

«ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!»

Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить.

Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!..

Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині.

Гриць похолов.

Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, «мертва голова», але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: «Гігантський метелик Грицька Зінька».

Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш…

— Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик.

«Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?» — подумав Гриць.

— Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик.

Голос у нього був неприємний, тріскучий.

— У моїй колекції немає такого гарного хлопчика.

— Ну, гаразд, синку. Де наш сачок?

Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати.

— Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик.

— Від нас не втече, — протріщав великий.

Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик.

— Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей!

Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету!

— Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку…

Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і…

… бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі.

— Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію.

— Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей!