Читати книгу - "Останній пророк"

свою і свого народу? Може. Але можна припустити, що жодного з цих мотивів і всіх їх разом не вистачило б, щоб «вирвати» письменника з того повсюдного кипіння пристрастей, тривог, жахів війни та її тривання в побуті й душах, — серед якого він жив. Були, мабуть, ще якісь мотиви й причини, дуже особисті: в сенсі постійності, виношеності, неочевидності — такі, що завдають «наскрізну» напругу певній думці. І це таки було, і це прочитується в раніших публікаціях Леоніда Мосендза.

Ось вірш 1925 року (без назви).

Як хочеться молитися часом Комусь, хто всепробачливий й ласкавий. Не приведи загинути рабом Чужої ласки і чужої справи. Не попусти закінчити ці дні На чужині, під чужинецьким дахом. О дай хоч старцем перейти мені Старим, запиленим, безкраїм шляхом. За плугом перейти широкий гон, В пухку ріллю насіння вкинуть жменю, Під копами забуть утомний сон, Припасти до межі: «О нене, нене!» Як хочеться молитися часом Тому, хто зна мій біль і знає… гану. Не приведи загинути рабом На спраглих межах мого Ханаану!

Нагадую: це вірш 1925 року. Леонід Мосендз був тоді у прихильній до українських утікачів масариківській Чехословаччині, навчався на хіміко-технологічному факультеті Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах. А вірш надруковано в журналі «Нова Україна» (1926. Ч. 1–2). І видавав цей журнал відомий український соціаліст, нелюбий «правому сектору», Микита Шаповал. Я це до того, що не тільки з донцовським «Вістником» спілкувався Леонід Мосендз, принаймні в ті роки. Ймовірно, було відчуття спільної справи. І відчуття спільної втрати. І туги за Ханааном. Ханаан тут, звісно, не випадковий. Біблійний вимір історичної мети — повернення до Батьківщини.

Ну це, сказати б, символічно. А впрост єврейську (українсько-єврейську!) тему зачеплено у збірці оповідань «Людина покірна» (Львів, 1937). Та ще як! Мовби порядком підготовки до роботи над «Останнім пророком»! Цикл оповідань збірки «Людина покірна» складається з імпровізацій завсідника веселого заїзду (щось як елітна забігайлівка) «У кавалерів» — такого собі Давида (Давиди будуть і в «Останньому пророкові», але це інакший Давид, наш), який перейменував його на заїзд «Підтоптаних парубків». Тут наш Давид панує завдяки своїй невичерпній вигадливості й удатності до парадоксів. Так от, одного вечора (це оповідка «Хазарин») наш Давид приголомшує своїх слухачів тезою про те, що князь Володимир припустився непрощенної історичної помилки, «не прийнявши від хозарів жидівської віри». Слухачам ніяково, але вони звикли до того, що всяку свою тезу, навіть найпарадоксальнішу, наш Давид обґрунтовує доказами. Цікаво. Отож: «Якби чубаті русичі прийняли тоді каганових раббанів за вчителів віри й пожидовилися, то їх нащадки не були б таким народом-квашею, як тепер… Не було б з них тієї літеплої саламахи, що нерухомо засіла найчудовіший у світі кусень землі. Засіла, сидить і кіптяву у світове життя пускає. І гинути не хоче, і палати не може. Бо своєї правди не шукає, а з багатьох правд чужих хоче собі, так би мовити, меланж якийсь універсальний приправити. Щоб його без труду й бруду на віки-вічні лагідненько споживати, нікого не ображати, всім люб'язні й добрі… Тоді як євреї непохитні у вірі й утверджують себе у світі…»(Цит. за: Мосендз Л. Людина покірна. Вінніпег, 1951. С. 25, 26). Підтоптані парубки з веселою цікавістю слухають цю мало не пророцьку національну самокритику іронічного пиворіза, бо знають, що це черговий розіграш. Але для особливого, неприсутнього в заїзді слухача — Леоніда Мосендза — це як відлуння його невідступних гірких роздумів про Україну, і вони озвуться в романі «Останній пророк», як і отой мотив покори (місцями майже дослівно). Тож євангельський Ізраель був для нього тією уявною історичною сценою, з якої можна було сказати слово про вічні людські боріння в їхній українській причетності або й неявно взяти участь у політичних дискусіях своєї доби — довкола національної місії, національної вдачі тощо.

(Невеличка інтерлюдія. Серед відгуків на перші оповідання Леоніда Мосендза звернув увагу на таку похвалу: в нього, мовляв, «шляхетна мова». Мабуть, піддавшись цій похвалі, я вчитувався в текст роману, із приємністю зашпортуючись на деяких словах і виразах, наче й знайомих, хоч трохи незвичних, але таких, що створюють враження рафінованості стилю. Мова історичного роману, а тим більше на біблійну тему, завжди має свої особливості. Пригадується, Томасу Манну доводилося відповідати читачам, які мали певні претензії до мови роману