Читати книгу - "Останній пророк"

«Іосиф і його брати». У романі Леоніда Мосендза біблеїзми трапляються лише в мові персонажів священицького кола як їхні професійні стереотипи, а високий стиль — власне, строгий інтелектуальний стиль — забезпечується насиченою понятійністю тексту, створюваною також і за рахунок морфологічної гнучкості української мови. Звичайні побутові слова раз у раз набирають підме-товості, термінологічної ваги, узагальнювальності. «Верталася додому з почуттям нової життєвости». «Гіркість свого безсилля занурить до безмежної терпкости народного існування». «Почуття байдужої безтілости почало охоплювати його». «Серце здригалося передчуттям якоїсь грізної невідкличности, чорної, бездонної незбагнутости». «Безвладна одпочинність заволоділа його тілом». «Істотність Єрусалима». І т. д. — оце творення абстрактних іменникових форм, прищеплювання слову бруньки значеннєвого зросту є найхарактернішою ознакою Мосендзової мови. Любить він і трохи змінити вираз обличчя загальновживаного слова. Скажімо, не сміх, не усмішка чи посмішка, а «ледь помітний висміх» чувся в голосі; чужота; плясальниці; урбація; горлаї; брехіт псів; запівайло. Часом використовує діалектизми (емансиповані контекстом), часом на їх ґрунті створює неологізми («за старим зразком, без чужоземних прибагів»; «збитошник і урвітень»; «сорочка й розкидані прикривки»). Садівникує він переважно з іменниками, але також і з прикметниками та дієсловами. «Здоровельний стан»; «Останні переконливі, досягливі слова»; «заторкнена думка намагається створити якусь уяву»; «Лінощі і байдужість оп'яли серце»; «Поки мертві дотлівали, а живі доісновували»; «Байдужим від спеки й утоми був цілий світ, і зайвою припадала свідомість»; «Могутня воля до існування не хоче приподобнюватися смерті».

Як бачимо (а прикладів можна навести безліч), Леонід Мосендз уміє оживити затоптане слово, уміє надати якійсь лексемі незвичну функцію. Його словник не бідний, але раціонально регламентований. Стиль далекий від славнозвісної української поетичності ба навіть, можна сказати, протистоїть їй дисципліною вислову, емоційним мінімалізмом на користь сухуватої інтелектуальної напруги й розмірності в засобах вираження — це швидше «європейська» манера письма.)

…Пишучи «Останнього пророка» чи згадував Леонід Мосендз про «Марію» Тараса Шевченка та його переспіви Давидових псалмів або поезії за мотивами біблійних пророків, про історичні драми Лесі Українки, про Франкового «Мойсея»? Хтозна. Мабуть, не міг не згадувати.

Нам же, читаючи його роман, важко утриматися від цих асоціацій. Хоча щодо «Мойсея» і асоціацій не треба — Франко сам спрямував усю патетику своєї поеми на долю України. І Шевченко «позичав голос» у біблійних пророків, щоби прямо говорити про Україну. А його «Марія» тут згадується безпосередністю поетичного оземлення біблійного мотиву, сказати б, незаперечною житейськістю сакрального, що є і повнотою побутового; символ же України поставав із контексту всієї Шевченкової поезії. Історичні ж драми Лесі Українки настільки заглиблені в колізії Античності й ранньохристиянської доби та в долю Ізраїлю, що, здавалося б, нічого «стороннього» в їхній задум не домішувалося. Але ж усе там — про Україну! Спосіб зрозуміти Україну, побачити її в світі людства та вічних змагань народів за свою долю, людини за свою гідність. Майже так само і в Мосендза. Скрупульозно виписано картини ізраїльського життя, які мають свою естетичну самоцінність. Жодних видимих зусиль говорити про сучасну йому трагедію України. А тим часом саме про це — кожен мотив, кожен епізод! Не прямо, звісно, але дуже здогадно. І за цим — щось більше, ніж давно вже спостережена повторюваність сюжетів і ситуацій у великому бутті народів, не тільки це, але й здатність людського серця — насамперед серця поета, а відтак і серця читача — бачити й переживати свої болі в чужих і чужі у своїх.

Широкі обрії роману розкриваються поступово, епічно — в долях різних персонажів, кожен із яких вносить свою лепту в його загальну панораму, в розвиток авторового задуму.

Частина перша роману — «Батьки».

Починається вона з добре виписаного побутового епізоду: дві жінки-сусідки повертаються від джерела з глеками води. Одна, Марта, думає про дітей, а друга, Елісеба, жаліється їй на свою жіночу недолю: мало того що бездітна, але й на кожному кроці ловить зневажливі погляди або й прикрі слова: адже бездітність — кара від Бога. Цей звичаєвий єврейський мотив обростає іншими. Докори Елісеба чує різні. І прямі, і сховані в нібито прихильних розважаннях. Мовляв, добре їй: не треба тривожитися долею синів. Адже назріває повстання проти римлян, знамення віщують криваві часи. «Останні часи». Це ще більше мучить Елісебу. Інші жінки в добу визволення пошлють на бій з римлянами своїх синів. А вона? Хоче втішити себе думкою про праматір євреїв Сару, яка довго була бездітною, аж у поважних літах молитвами і безгрішним життям заслужила Господньої благодаті. Згадує, що й багато пророків вийшли з лона таких матерів — жінок довго бездітних, над якими змилостивився Господь. І сама сподівається такої благодаті. У пристрасній молитві до Бога обіцяє свого сина присвятити Йому. Ця незвичайна зосередженість на одній думці мовби провіщає її покликаність стати матір'ю майбутнього пророка. Але це буде особливий, поза біблійною когортою «великих» і «малих» пророків, — «останній пророк», предтеча Месії. Скінчиться доба пророків, настане «доба Месіїна». Доба, коли народ підніметься і, як уявлялося, піде за Божим посланцем. Чекання його і всі перипетії та випробовування цього народного чекання — наскрізний мотив роману.

Але там же, в перших розділах твору, народжується й супровідний мотив, що вводить у складні суспільні, звичаєві й психологічні колізії багатотисячолітнього єврейського життя. Чоловік Елісеби, священик Захарій (про нього та про Єлизавету — грецьке ім'я Елісеби — згадується в Євангелії від Луки як про людей, відомих своїм благочестям), схильний — у романі — закликати своїх земляків до розважливості у стосунках з римською владою, хай ненависною: «Лише терпеливість і мудра переконаність у власній і Божій перевазі переможуть противників. Відплата прийде без крови і сліз». Так мислив Захарій, аж поки сам не став жертвою брутального насильства: на дорозі до Святого Міста наздоганяє прочан римський загін, і якийсь легіонер мало що відбирає в нього клунок із харчами, а ще й збиває з ніг залізним п'ястуком. Для Захарія це не тільки особиста кривда, а й нечувана наруга над саном священика