Читати книгу - "Останній пророк"

самонастановлення, дослідник визначає основні координати художнього світу письменника, як вони виявилися в його поезії, прозі, есеїстиці. Хоча романові «Останній пророк» віддано порівняно недостатньо уваги, на жаль (на мій жаль, бо ж тут мова піде насамперед про цей твір). Тобто дослідник розглядає роман у контексті біблійної тематики в європейській літературі і робить це переконливо (хоч можна було би згадати і ще деякі класичні твори, крім тих, до яких звернувся автор), але про самий романний матеріал, або, як тепер кажуть, «текст», мовиться дуже узагальнено (може, так і треба) або й загальниково.

Є в праці Ігоря Набитовича одна позиція, з якою я не можу погодитися. Говорячи про відомий антихвильовістський виступ Леоніда Мосендза та аналогічні випади ідейно близького до нього Романа Бжеського (він же Р. Задеснянський, В. Наддніпрянець та ін.), Ігор Набитович якось ніби й солідаризується з ними, принаймні своїх коректив не подає. Це, звісно, його право. Але ми маємо враховувати, що ці випади викликали тверду протидію з боку значної частини еміграції, в тому числі тих, хто чи не найбільше робив для розвитку української думки і слова в діаспорі — від Григорія Костюка й Івана Багряного до Юрія Шевельова та Юрія Лавріненка, які слушно побачили в цьому невдячну спробу викреслити з українського культурного буття покоління доби відродження 20-х років. До речі, мушу нагадати, що той же Р. Бжеський під псевдо Володимир Наддніпрянець опублікував книжку «На літературному базарі: Проза і публіцистика Івана Багряного» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1963), що була частиною запеклих нападів тодішнього «правого сектора» на Івана Багряного як, мовляв, комуністичного агента і на його Революційно-Демократичну Партію. Той-таки Р. Бжеський, але вже під псевдо Р. Задеснянський, видав книжку, яка звалася «Чолові представники українського виродження: Ю. Яновський, М. Куліш, В. Сосюра» (Торонто, 1979). Виродження! Назва, звісно, полемічна — антитеза до тези про розстріляне відродження: автор назбирував «компромат» на тих, хто залишив добру пам'ять в учасників літературного піднесення 20-х років, періоду «українізації» і «скрипниківщини». Доводиться сказати про це хоча б тому, що цей крайній антиісторизм і буквально смертоносний догматизм думки завдавав, завдає і завдаватиме українській культурі немалої біди. Точну оцінку цьому націонал-ультрабільшовизму дав, на мій погляд, Юрій Шевельов: «Більшовицька критика переворушила всі твори Хвильового і його однодумців, розшукуючи за кожним реченням і образом протирадянську „вилазку“. Емігрантська критика, за дуже малими винятками, продовжує цю працю. Зворушлива переємність: Хвиля і Мосендз подають один одному руки в методі, хоч політичні настанови начебто протилежні» (Шевельов Ю. Хвильовий без політики // Вибрані праці: У 2 кн. Київ, 2008. Кн. 2. С. 284).

Не менш дивовижними видаються пуританські мовні претензії до Володимира Винниченка й Миколи Хвильового: їхня мова, мовляв, засмічена русизмами, що свідчить про їхній вроджений москалізм (Хвильовий — він же ніякий не Хвильовий, він — жах! — Фітільов!); вони, мовляв, мислять по-російському, а потім перекладають себе на українську. Отакої! Пізно нам сперечатися з Романом Бжеським і Леонідом Мосендзом (та й про що тут сперечатися: про виражальні засоби літературної мови, способи характеризування персонажів, іронічну гнучкість авторового стилю тощо?), але пошлюся на статтю їхнього сучасника такої ж долі — Богдана Стебельського — «Українізми в творах Миколи Гоголя і русизми в творах Миколи Хвильового». Ось пасаж із неї: «Русизми Хвильового служать як засіб стилю, і він ними послуговується, подібно як Гоголь українізмами. Подібність є ще й у тому, що так само як закидали Гоголю „незнання російської мови“, а українізми як продукт „українського думання“, подібні закиди падають в сторону Миколи Хвильового, русизми якого приписуються тим же причинам, що українізми Гоголя. Тим більше що крім лексичних українізмів у першого та таких же русизмів у другого, являються морфологічні та синтаксичні позначення впливів згаданих мов. Одначе… послуговуються вони: Гоголь українізмами, а Хвильовий русизмами для окреслених цілей, для озброєння персонажів їхніх творів такою мовою, яка б створила найбільш реальну дійсність атмосфери, якою вони віддихають і при допомозі якої автор міг би перенести в ту дійсність читача» (Стебельський Б. Ідеї і творчість. Торонто, 1991. С. 219).

Ще один поважний літературознавець у діаспорі — Юрій Бойко — не без підстав говорив про вплив Миколи Хвильового на Юрія Липу та Олега Ольжича (Бойко Ю. Вибране. Мюнхен, 1971. С. 128).

Завдяки компетентності й тверезій позиції більшості інтелектуалів діаспори антихвильовістська атака (а по суті атака проти найяскравіших представників відродження 20-х років) захлинулася, і в діаспорі було збережено, видано, досліджено великі культурні цінності, які почасти повернулися в Україну, а почасти ще ждуть своєї черги…

Повертається до нас і нетерпимий до інакодумців Леонід Мосендз, хоч поки що не так власним словом, власними текстами, як в інтерпретаціях літературознавців. Уже праця Ігоря Набитовича та наведена в ній бібліографія, яку він уклав, свідчили про поважний розмах нашого «мосендзознавства». І цей науковий інтерес до творчості Леоніда Мосендза не вичерпується. Велику наукову конференцію, присвячену йому, провів 2009 року Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського. Матеріали конференції були опубліковані у збірнику «Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза» (Вінниця, 2010) — близько сорока доповідей, а також дещо із публіцистичної та епістолярної спадщини Мосендза. Наведена у збірнику бібліографія праць та відгуків про автора (укладена знов-таки Ігорем Набитовичем) містить 237 позицій.

Кілька доповідей на конференції було присвячено різним аспектам роману «Останній пророк». Ураховуючи це, а також те, що в нашій публікації текстові роману передують давній ґрунтовний вступ Богдана Кравцева і сучасна розвідка Елеонори Соловей, мені немає потреби говорити тут про вже обговорені загальні питання творчості Леоніда Мосендза, зокрема й роману «Останній пророк». Залишається тільки виступити в ролі читача, який звертає увагу зблизька на конкретний матеріал — «тіло» роману (а може, тим самим трохи і його «душу»).

Насамперед постає питання: якою була творча мотивація, що змусила автора — в тяжко драматичний для його народу та його самого час, за обставин украй несприятливих — звернутися до далекого й початково мало знаного йому життя передхристового Ізраїлю? Престижність біблійних та євангельських тем? Той обов'язок перед рідною літературою, про який говорив Юрій Клен у статті про «вісниківську квадригу»? Можливість зосередитися на вічних питаннях буття і духу? Потреба в героєві великої міри, який діє в масштабах історії, здатен вершити в цих масштабах долю