Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Повернувшись додому, у поштовій скриньці я знайшов надзвичайно товстий лист і відразу, навіть не дивлячись на адресу відправника, здогадався, від кого він. Бо ніхто, крім лейтенанта Мамії, не вміє виводити пензликом на конверті таких гарних ієрогліфів.

«Вибачте, що так довго не давав про себе знати. — Лейтенант писав настільки ввічливо й шанобливо, що я готовий був просити вибачення в нього. — Я все думав розповісти Вам свою історію до кінця, але різні життєві обставини не дозволили мені сісти за стіл і взяти в руки пензлик. А тим часом, поки я зволікав, ще один рік підійшов до кінця. З кожним роком я стаю щораз старішим і, можливо, невдовзі помру, а тому довше відкладати не можу. Боюсь, що лист вийде довший, ніж я сподівався. Буду щасливий, якщо він Вас не втомить.

Торік улітку, привізши Вам прощальний подарунок від Хонди-сана, я довго розповідав про перебування в Монголії, але, правду кажучи, ця розповідь має продовження. Тож дозвольте її доповнити. Було кілька причин, чому минулого разу цю частину своїх спогадів я випустив. По-перше, уся ця історія тоді була б задовгою. Не знаю, чи Ви, Окада-сан, це пам’ятаєте, але, на жаль, у мене були невідкладні справи і я не мав часу, щоб розповісти все до кінця. А крім того, тоді я ще не був готовий, щоб сказати всю правду.

Однак, попрощавшись з Вами, я зрозумів, що повинен був відкинути всі буденні справи й чесно, нічого не приховуючи, Вам відкритися.

13 серпня 1945 року під час жорстокого бою в околиці Хайлара, коли я лежав на землі, поранений кулеметною кулею, радянський танк Т-34 гусеницею розчавив мені ліву руку. Непритомного мене відвезли у радянський військовий шпиталь у Читі, оперували — і якось врятували життя. Як я вже розповідав, я служив у топографічній команді Генштабу в Сіньцзіні. Нам наказали негайно передислокуватися в тил, якщо СРСР вступить у війну. Однак я тоді вважав, що краще вмерти, і попросився до хайларського гарнізону поблизу кордону, щоб на чолі загону кинутися на радянський танк з міною в руках. Однак передбачення Хонди-сана на березі ріки Халхін-Гол справдилося — умерти легкою смертю я не зміг. Утратив руку, але не життя. Гадаю, що весь мій загін, напевне, загинув. Звичайно, ми діяли за наказом, але насправді це було беззмістовне самогубство. Бо велетенські Т-34 виявилися не по зубах нашим іграшковим мінам.

Єдина причина того, чому Радянська армія надала мені таку щедру медичну допомогу, полягала в тому, що в непритомному стані я марив по-російському. Про це мені потім сказали. Як я вже розповідав, я мав певні знання з російської мови. Служба при штабі в Сіньцзіні дозволяла її вдосконалювати, тож наприкінці війни я вже вільно нею міг говорити. У Сіньцзіні жило чимало білогвардійців, працювали російські офіціантки, отже, не бракувало умов для розмовної практики. От чому в непритомному стані з мене вихопилися російські слова.

Радянська армія від самого початку планувала окупувати Маньчжурію, а полонених японських солдатів та офіцерів відправити до Сибіру на примусові роботи. Так само вона зробила з німецькими полоненими після закінчення воєнних дій в Європі. СРСР здобув перемогу, але тривала війна поставила його економіку на край глибокої кризи і всюди відчувалася нестача робочої сили. Брак дорослих чоловіків вирішили передусім компенсувати за рахунок військовополонених. У цьому вбачали найголовніше завдання. Щоб його виконати, було потрібно багато перекладачів, а їх катастрофічно не вистачало. І коли їм здалося, що я розмовляю по-російському, мене негайно відправили до Чити, у шпиталь, щоб я не помер. Якби під час марення вони не почули від мене російських слів, то лежав би я під Хайларом і, напевне, помер би. Закопали б мене де-небудь біля річки в безіменній могилі — і все. Доля — справді дивовижна річ!

Згодом мене суворо перевіряли, чи годжуся я на перекладача, кілька місяців піддавали ідеологічному перевихованню і відправили в Сибір, на шахту. У подробиці з цього періоду мого життя не вдаватимуся. У студентські роки я потай прочитав кілька робіт Маркса й не можу сказати, що в принципі не погоджувався з комуністичними ідеями, але тепер уже не сприймав їх, бо побачив надто багато. Завдяки зв’язку нашої команди з розвідкою я добре знав, яку криваву тиранію встановили в Монголії Сталін та його маріонеткові диктатори. Після революції десятки тисяч людей — ламаїстських монахів, землевласників, противників нового режиму — опинилися в концтаборах і зазнали жорстокої розправи. Те ж саме відбувалося і в СРСР. Навіть якщо я міг повірити в теорію, то люди й система, що втілювали ці ідеї та принципи в життя, уже не викликали довіри. Так само, як і те, що ми, японці, чинили в Маньчжурії. Ви не уявляєте, скільки робітників-китайців було знищено під час побудови оборонних укріплень у Хайларі й після її закінчення, щоб затулити їм рот і берегти в таємниці план цих укріплень.

А ще я був свідком пекельного видовища, коли російський офіцер і монголи здирали шкіру із живої людини. Після того мене кинули у глибокий колодязь в монгольському степу, де в дивовижно яскравому потоці світла я остаточно втратив жагу до життя. То хіба така людина, як я, може повірити в ідеї та політику?

Як перекладач я допомагав радянській владі контактувати з японськими військовополоненими, що працювали на шахті. Я не знаю, яке становище складалося на інших сибірських шахтах, але там, де я перебував, люди вмирали щодня. Умирали від недоїдання, від виснаження працею, гинули під завалами, тонули під час прориву води в забої. Через антисанітарію поширювалися заразні хвороби, взимку лютував неймовірний мороз. Охорона вдавалася до насильства, найменший опір придушувався. Бувало, що полонених лінчували самі японці. Іноді люди ненавиділи один одного, підозрювали, боялися і втрачали надію.

Щораз більше людей вмирало, робочих рук не вистачало, і тоді залізницею звідкись привозили нову партію полонених. Відсотків двадцять з них, одягнених в якесь дрантя, украй виснажених, у перші кілька місяців умирали, не витримавши суворих умов праці на шахті. Трупи викидали в запущені шахти. Могил не копали — земля так промерзла, що лопата не брала її майже в будь-яку пору року. Так що запущені шахти якнайкраще для цього підходили. Глибоко, темно і ніякого запаху, бо холодно. Раз у раз ми підкидали туди вугілля. Коли яма заповнювалася, її закидали землею та гравієм і переходили до іншої.

У шахти