Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Мене рознесе на клоччя, а ти і ці кабиздохи срані житимете. А тоді ти повернешся додому, одружишся з Нелл, усе буде прекрасно, а я у землі гнитиму, і знаєш чому? Бо ти — везунчик сраний, а я — ні.

Джек зосередив увагу на псові, який долав останні метри до них.

— Ти більше горював би, якби снайпер собацюру підстрелив, ніж мене, — просичав Френк, коли пес перескочив бруствер.

Джек обійняв Бруно і сказав:

— Молодець, Бруно.

І дав йому ласощі з кишені. Джек нічого не сказав Френку, бо що тут скажеш: Френк мав рацію. Бруно справді значив для нього більше, ніж Френк.

Френк і далі нав’язливо пащекував, ніби чекав, що Джек його розрадить. Тільки ніщо Френка не розрадило б, крім обіцянки, що він не загине, а тут Джек нічим допомогти не міг. Він зняв моток дроту з Бруно і запихнув у рюкзак, а тоді відкрив кишеню куртки, вийняв звідти маленький предмет дивної форми і вклав Френкові в долоню. Френку спершу здалося, що це собача лапа, але врешті він роздивився і зрозумів, що для собаки вона замала.

— Це кроляча лапка, — пояснив Джек, — на щастя.

А тоді розвернувся на закаблуках, гукнув Бруно й рушив окопом геть, перш ніж Френк знайшовся, що відповісти.

Джек багато думав про Френкові слова — йому, звісно, було соромно за те, що він до всіх збайдужів, але певність у смерті дарувала йому свободу. Сама думка про те, що він повернеться додому, одружиться з Нелл, стане батьком і постаріє, видавалася до смішного абсурдною. Ні, уявити він усе міг: повертається він з роботи, Нелл у фартуху метушиться навколо і подає на стіл чай, влітку вони обробляють свою грядочку й водять синів на футбол. Уявити він усе міг, ось тільки йому така доля не судилася. Та й яке там життя з Нелл? Спочатку вона йому подобалася, бо була м’яка — м’яка, тиха і ніжна — а тепер за цією м’якістю проступила тупість. Коли він уявляв собі жінку зараз, то одразу згадував Лілліан. Лілліан цікавіша. У неї гарні розкосі кошачі очі, а ще йому завжди здавалося, наче вона потай сміється над усім, бо розуміє, що світ яйця виїденого не вартий. Коли він лежав у темряві, а сон не йшов, він багато що згадував. Згадував Малколма Іннс-Ворда, маленьку Дженні і її розгублені довірливі очі. Проте найчастіше згадував Альберта.

Він згадував Альберта і спекотний день у далекому минулому. Вони плавали в Узі. Альберт ліг на живіт на березі, блискучий і мокрий, як риба, і сказав:

— Ми з Френком навчилися плавати тут, саме на цьому місці.

Джек сів. Шкіра в Альберта на спині була красивіша, ніж у жінки. Альберт розсміявся, але сміх прозвучав приглушено, бо він опустив обличчя в долоні.

— Що смішного? — спитав Джек.

Альбертові лопатки ходором ходили від сміху, ніби шовкову шкіру над ними ось-ось проб’ють кінчики крил. Джек ледве стримався, щоб не нахилитися й не погладити місце, де виростуть крила. І повторив:

— Що смішного?

Проте Альберт тільки підхопився і знову пірнув у річку, а Джек так ніколи й не дізнався, що його так насмішило. Може, він просто від щастя сміявся. У Альберта був безмежний хист до щастя. Коли вони розійшлися — Альберт пішов по Парк-Ґроув-стрит, а Джек по Гантінґтон-роуд — Альберт гукнув йому вслід:

— А гарний же день був!

Потім, уже після того, як Альберт загинув, Джек зрозумів, що друг колекціонував гарні дні, як дехто збирає монети чи листівки.

Френк навіть не здивувався, коли почув, що Джек загинув. Один його знайомий бачив усе на власні очі і розповів. Пепа, маленького джек-рассел-тер’єра, прислали з повідомленням із передової — мовляв, треба магазини для гвинтівок «Льюїс» — і він, як завжди, підстрибом мчав уперед, махаючи куцим хвостом і цілим тілом. Його поцілили, саме коли він підскочив. Він повалився на землю зі страшним криком — задню лапу розтрощило шрапнеллю — а тоді спробував звестися і побігти далі. Джек волав Пепу, щоб він спробував доповзти, але рана в бідолашної псини була надто серйозна. Кулі літали як мухи, але Джек усе одно поповз до пса, підбадьорливо щось мугикаючи. Може, йому згадалася дівчинка Флора, яка відправила свого пса зробити внесок у військову справу. Проте до Пепа він не доповз: за ним вибухнула ручна граната й рознесла його на клоччя, а пес продовжив завивати. На щастя, британському снайперові вдалося зняти тер’єра. Цей снайпер, Джорджі Мейсон, і переповів Френкові цю історію. І додав, що якби пес провив ще хвилину, то він і сам застрелився би.

Що сталося з Бруно, Френк не знав, а ось із Бетсі прикро вийшло: вона відмовилася працювати з іншими дресирувальниками і якийсь час просто гасала між передовою і вольєрами, Джека шукала. А потім плуталася під ногами чи валялася на дорозі, так що всі чортихалися, перечіпаючись об неї. Врешті лейтенант відвів її убік і застрелив, бо ні в кого вже сил не було дивитися їй у сумні очі.

Отримавши кролячу лапку, Френк став ніби зачарований: більше у нього зі смертю не було клопотів аж до 1942-го. Він повернувся додому після перемир’я і побрався з Нелл, яка вже зняла обручку з перлинкою і гранатом і поклала біля обручки Персі із сапфіровою стружкою, і більше на них не дивилася ще років зо тридцять, доки не подарувала на хрестини близнятам Дейзі та Роуз.

Весілля справили скромне, але з вінчанням. Нелл була в бузковій сукні, Лілліан — у сірій: побачивши їх у рукавичках на перлових ґудзиках і з крислатими капелюшками з вуаллю, Френк одразу подумав, що вони схожі на бліду міль. Він шкодував, що не може побратися з ними обома — не тому, що любив Лілліан (надто розумну, надто насмішкувату), а тому, що хотів і її захистити. Йому було важливо захистити всіх, хто зацілів. Коли вони з Нелл визирнули з вікна потяга, що ніс їх на медовий місяць (до Озерного краю — на Скарборо не було сил), Френку здалося, наче за гостями, які махали їм на прощання (Рейчел, Лілліан, Том, Мейбел і мати Персі Сіврайта), маячить його давня приятелька смерть — чомусь він був певен, що та прийшла по Лілліан. Потім, звісно, з’ясувалося, що смерть прийшла