Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Тієї відпустки Нелл і Джек ледь не побралися. Вони хотіли отримати спеціальний дозвіл, адже Джек приїхав тільки на тиждень, але час промайнув надто швидко. Джек одружуватися не хотів, буцімто не тому, що не любить Нелл, а тому, що боїться лишити її вдовою. Не могла ж Нелл сказати, що вона радше лишилася б удовою, ніж удруге згорьованою нареченою ні з чим? Тож сперечатися не стала.

Проте перш ніж Джек повернувся на фронт, вони сходили в кіно «Електрік» на Фоссґейт подивитися «Битву на Соммі». Нелл виглядала на екрані Альберта, бо чомусь була певна, що його усміхнене обличчя з’явиться в кадрі, хоча це і завдасть їй болю. Усі солдатики посміхалися і сміялися, ніби війна була як цирк. «Забава» — так писав про війну Альберт. Звісно, вони посміхалися на камеру, можна було уявити, як оператор каже: «А посміхніться-но, хлопці!» — а повз них колони марширують на фронт. Вони оберталися, посміхалися й махали, ніби не в бій ішли, а на пікнік. Фільм показував підготовку: загони на марші, артилерія. Гаубиці стріляли, на обрії здіймався дим, як хмарки. Звуку не було, а тому Сомма видавалася дуже мирною битвою. Нелл дивилася, як чоловіки з підтяжками і закасаними рукавами заряджають великі міномети, і їй комок ставав у горлі, бо згадувався той день, коли Джек поремонтував лавочку у дворі.

Потім показали німецьких полонених, яким британські солдати подавали цигарки, і поранених з обох сторін, що шкутильгали окопами, а от саму битву не показували. У одній сцені солдатам віддали наказ іти в наступ, і всі повилазили з окопа, крім одного, який піднявся до парапету, а тоді тихо сповз униз. Були кадри з мертвими кіньми (напис сповістив, що двоє безсловесних друзів пожертвували всім у боротьбі), проте загалом здавалося, що загиблих під Соммою небагато, аж дивно, де вони всі поділися. (Тож певною мірою фільм передавав досвід Френка під Соммою).

Навіть для Нелл цей опис виявився незадовільним, тож коли світло загорілося й люди почали вставати з місць, Джек і Нелл затрималися. Джек прихилився до неї і дуже тихо сказав:

— Усе було геть не так, Нелл.

На що Нелл відповіла:

— Я й не думала, що все було так.

А тоді Джек поїхав, тільки не на фронт, а до Шуберінесса. Френк здивувався: Джеку якимось чудом вдалося приписатися до нової кінологічної школи. Його готували на кінолога при Собачій поштовій службі.

* * *

Гармат Джек більше не чув. Вони й далі гриміли, тільки він їх не чув. Уночі Бетсі вмощувалася на ліжку в нього в ногах, і рівне дихання песика помагало заснути. Пускати собак у ліжко суворо забороняли, уночі їх треба було замикати у вольєри, проте Джек виявив, що правила його мало обходять і порушувати їх легко. Бетсі була його улюбленицею — вірна маленька велш-тер’єрка пішла б за ним у вогонь і полум’я. Інших двох псів він теж любив, але не так, як Бетсі. Бруно — це великий флегматичний німецький вівчур. Джек і Бруно розуміли один одного: вони обоє знали, що загинуть, і через це, та ще з делікатності, вирішили тримати дистанцію. У миті безумства Джеку здавалося, що у Бруно вселилася душа Малколма Іннс-Ворда. Інколи він сидів із Бруно ночами, як колись із Іннс-Вордом, і ледве спиняв себе, щоб не скрутити цигарку великому гречному псові.

А третій пес — Пеп, маленький джек-рассел-тер’єр — був найпрудкішим і найвправнішим поштарем у виводку. Пеп любив пробіжки, війна була для нього забавою, він мчав уперед із повідомленням у капсулі на нашийнику — «у такому-то окопі потрібна амуніція» абощо — підскакуючи так, що його лапки ледве торкалися землі, оббігав вирви, перескакував перешкоди, інколи котився шкереберть, але врешті підхоплювався й кидався Джеку на руки, підскакуючи до висоти плечей. Пеп був чиїмось домашнім псом.

Джек бачив, якого листа передали разом із ним: «Ми відпустили татка на війну з кайзером і посилаємо Пепа, щоб він теж зробив свій внесок. З любов’ю, Флора». Чимало з тутешніх псів були колись домашніми улюбленцями. Після початкового заклику їх звозили до Шуберінесса вантажівками. Частина надходила з притулків, що не справлялися з напливом псів, яких позбулися після впровадження талонів на їжу, але частина надійшла просто з родин. Цікаво, що ті родини подумали би, якби побачили, як собак відбирають для тренування. Джеку й самому від цього було незатишно. Собак годували тільки раз на день: їжу виставляли в них на очах, проте за мить до того як відкрити вольєр, дресирувальник кидав гранату у рівчак неподалік. Звісно, спочатку жоден пес після вибуху не кидався до їжі. Проте день на третій-четвертий голод уже допікав, і найсміливіші, ті, які врешті потраплять на фронт, починали прокрадатися своєю нічиєю землею до мисок і чимшвидше заковтувати їжу, а тоді стрімголов мчали назад, у прихисток вольєрів. Дивно от що: минало якісь кілька днів — і пси починали напинати повідок, щойно вибухала перша граната.

Інколи тих, хто не проходив відбір, відправляли назад: везунчики знову опинялися у притулку чи вдома, але більшість просто відстрілювали. Ці пси досі переслідували Джека у безсонні ночі, особливо ласкава каштанова спаніелиха Дженні, яка ціпеніла від пострілів — її врешті застрелили за плацом. Навіть зараз, коли він знову опинився на фронті, великі добрі очі Дженні забути не вдавалося: вона до останнього не вірила, що з нею зроблять. Коли згадувалася Дженні, Джек тягнувся почухати теплу вовночку Бетсі, і та переверталася й тицялася мокрим носом йому в долоню, ніби розгрішувала.

Джек знав: Френк думає, що він його зрадив. Собаки — це легка робота, вольєри далеко за лінією фронту, там безпечно чи бодай значно безпечніше, ніж в окопі, Френк часто і гучно говорив про це всім, хто слухав. Він не розумів тільки, як Джек це провернув, доки йому врешті не пояснили, що цю роботу знайшов брат Іннс-Ворда.

— Щасливчик ти сраний, — сказав Френк, коли вони із Джеком побачилися.

Френк чергував у окопі підтримки, але за Джеком пішов у стрілецький, куди той ішов із Бруно прокладати телефонну лінію. У пса до спини був прикріплений моток кабеля — він трюхикав уперед, нашорошивши вуха й махаючи хвостом, ніби вийшов на пробіжку в парк. Дріт треба було прокласти через край нічиєї землі, тож Джек розпластався на животі біля бруствера й підбадьорливо посвистував Бруно, намагаючись не зважати на Френка, хоча той не затикався.

— Загину я, — раз у раз повторював Френк.

Френк