Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Я кивнула.　

— Невже хронограф стоїть без нагляду? У наш час його заховали у глибокий підвал, ще й замкнули у сейф від злодіїв.

— У наш час скриня з хронографом теж замкнена, — обурився Лукас і підштовхнув мене до сходів вниз. — Але ми не переймаємось, що його вкрадуть. Мандрівників у часі, які могли б ним скористатися, серед нас немає, Люсі й Пол елапсували в наш час, але відтоді спливло багато часу. Тож до хронографа не прикуто стільки уваги Вартових. На щастя для нас, звісно.　

Будівля здавалася безлюдною, але Лукас пошепки запевнив мене, що вночі тут чергують кілька Вартових. Коли я подивилась у вікно надвір, де панував спокій літнього вечора, мене охопили заздрість і туга. Шкода, що я не можу хоч на трохи вискочити на свободу і краще роздивитися по 1956 року. Лукас, перехопивши мій погляд, посміхнувся:　

Повір, я б охоче викурив з тобою сигаретку десь у затишку, але в нас є важливі справи.　Зав’язуй із курінням, дідусю. Бо це дуже шкідливо для здоров’я. І, будь ласка, зголи ці вуса. Вони тебе не прикрашають.　Тс-с-с, — прошепотів Лукас. — Якщо хтось почує, що ти кличеш мене дідусем, треба буде вигадувати непотрібні пояснення.　

Але ми так нікого і не зустріли. Кілька хвилин, і ми опинилися у Драконячій залі, за вікнами якої вечірнє сонце статечно опускалося у води Темзи, десь там, ген-ген, за садами й огорожами. У цьому часі Драконяча зала теж була невимовно гарною, такою величезною і пишною, з глибокими вікнами і різьбленими фігурами на стінах. Я задерла голову, аби побачити прикрасу стелі — величезного дракона, що розкинув перетинчасті крила між двома масивними люстрами. Майже як справжній, він, здавалось, ось-ось злетить.　

Лукас замкнув двері. Він, певно, хвилювався навіть більше, ніж я. Коли дідусь витягав хронограф, його руки тремтіли. Він поставив прилад посеред зали.　

— Відправляти в минуле Люсі й Пола здавалося такою захопливою пригодою, ми чудово збували час, — зауважив він.　

Згадавши Люсі й Пола, я кивнула у відповідь. Я зустрічала їх лише раз, на гостині в леді Тілні, але зрозуміла, що мій дідусь має на увазі. Нерозумно і вкрай безглуздо тієї ж миті моїми думками заволодів Ґідеон.　

Цікаво, він справді насолоджувався нашими з ним пригодами у минулому чи це теж було суцільною облудою? Може, нін брехав тільки про кохання?　

Я хутко перекинулася думкою на японський ніж і на те, як ним скористатися. Такий маневр подіяв, але я все одно розплакалася.　

Дідусь витер долоні об штани.　

— Та зараз я почуваюся застарим для таких пригод, — сказав він.　

Я перевела погляд на хронограф, достоту такий, як і той, за допомогою якого я опинилася в цьому часі, — складний пристрій, що ряснів клапанами, важелями, отворами і поличками, коліщатками, кнопками і витонченими мініатюрами.　

— Ти, звісно, заперечиш, — ображено мовив Лукас. — Скажеш мені щось на кшталт: «Але ж ти такий молодий, як ти можеш почуватися застарим?»　

— Ой, так. Ти ще дуже молодий. Хоча ці вуса старять тебе на кілька десятків років.　

— Леді Аріста вважає, що вони надають мені поважності.　

Я тільки глузливо скинула брови, а дідусь схилився над хронографом, буркочучи щось собі під ніс.　

— А зараз увага! Ці десять коліщаток виставляють рік. Ти, напевно, запитаєш, навіщо так багато цифр. Відповідь проста: рік записується римськими цифрами. Сподіваюся, ти розумієшся на них.　

— Певно, що так, — я дістала з наплічника блокнот і ручку. Якщо не записувати, я зроду цього не запам’ятаю.　

— А ось тут ти вибираєш місяць, — Лукас показав на наступне зубчасте колесо. — Але будь уважна! З якогось дива місяць — і лише його! — виставляють за старокельтським календарем. Одиниця відповідає листопаду, а жовтень — дванадцяти.　

Я роздратовано хмикнула. Впізнаю Вартових! Мудрують на порожньому місці! У мене вже давно закрадалася думка, що вони заплутують навіть прості речі, щоб здаватися такими значними й таємничими. Але я зціпила зуби та змусила себе зосередитись. За двадцять хвилин принцип дії хронографа вже не здавався мені чаклунством, а лише системою, яку треба зрозуміти.　

— Це я вже втямила, — перебила я дідуся, коли він зібрався було пояснювати все спочатку. Я закрила блокнот. — Давай уже візьмемо мою кров і… котра година, га?　

— Дуже важливо не припуститися жодної помилки, виставляючи дату й час стрибка, — Лукас боязко подивився на японський ніж, який я знову дістала з футляра для окулярів. — Інакше опинишся де-небудь… е-е-е… хтозна-де. І найнеприємніше — ти не зможеш контролювати час свого повернення. Ох, який огидний ніж. Ти досі впевнена, що хочеш це зробити?　

— Атож. — Я закасала рукави. — Тільки сумніваюсь, де саме краще зробити цю рану. На пальці її одразу помітить перший стрічний. До того ж із мого маленького пальчика витече лише кілька краплин крові.　

— Можна відрізати кінчик пальця, — лякав мене Лукас. — Тоді кров юшитиме, я й сам одного разу переконався…　

— Краще вже взяти ділянку вище, наприклад передпліччя. Готовий?　

Мені було смішно, що Лукас боявся дужче, ніж я.　

Він глитнув і щосили обхопив помальовану квіточками чашку. Туди ми вирішили збирати мою кров.　

— У цьому місці часом немає аорти? О Боже, та в мене коліна трусяться. Ось так помреш тут, у 1956-му, від втрати крові, і все через легковажність власного дідуся.　

— Там справді є товста артерія, але її треба пиляти, якщо хочеш померти від втрати крові. Десь я таке читала. Тому самогубці-невдахи часто помиляються і не добираються до цієї артерії, та вже наступного разу вони точно знають, що до чого.　

— На Бога, зглянься! — вигукнув Лукас.　

Я теж трохи злякалася, але нічого не вдієш. «У критичних ситуаціях треба іноді діяти відчайдушно», — так сказала б Леслі. Я відвела очі від переляканого Лукаса й притулила вістря ножа до внутрішньої поверхні передпліччя, сантиметрів на десять вище зап’ястя.　

Не надто натискаючи на ручку, я навскоси прорізала білу шкіру. Цю ранку я, власне, хотіла зробити пробною, але вона, попри очікування, виявилася глибшою. На шкірі хутко зачервоніла тонка лінія і налилася кров’ю. Та біль з’явився лише за мить. Дедалі потужнішою цівкою кров витікала до чашки в тремтячих руках мого дідуся Лукаса. Чудово.　

— Ріже шкіру, наче масло, — захоплено промовила я. — І Іопереджала ж мене Леслі: ніж гострющий, таким і зарізати недовго.　

— Сховай його, будь ласка, — зажадав Лукас, якого, здавалося, ось-ось знудить. — Чорт забирай, та ти смілива дівчина, видно, що з роду Монтрозів. Е-е-е… Вірна нашому сімейному кредо.　

— Точно, — захихотіла я. —