Читати книгу - "Секрет ЧарІвного МанІкюру, Arachne "

Софі швидко накинула пальто, обмотала шию теплим шарфом і засунула ключ у кишеню. Її серце стукало в такт крокам, поки вона йшла по засніженій вулиці. Ніч була ясною, морозною. Місяць освітлював шлях, і все місто здавалося оповитим сріблястим світлом.

Каплиця вже виднілася вдалині. Її силует височив на пагорбі, наче вирізаний із нічного неба. Але чим ближче Софі підходила, тим сильніше відчувала, що хтось чекає на неї там.

Софі завмерла на порозі каплиці. Ключ був у неї в руках, але двері ще не відчинені. Легкий мороз щипав щоки, дихання перетворювалося на хмарку пари. Коли вона зупинилася перед дверима, всередині каплиці горіло слабке світло. Вона вже готувалася зробити перший крок, як позаду пролунав м'який, але впевнений голос:

— Ти не мусиш поспішати, Софі. Ти довго йшла до цього моменту.

Вона обернулася і побачила його. На доріжці, оточеній засніженими деревами, стояв Габріель, немов частина зимового краєвиду. Все той же, загадковий і спокійний, з легкою усмішкою, а очі іскрилися теплом, ніби він знав щось важливе, що поки що їй не було.

- Габріель ... - тільки і змогла вимовити вона. - Ти тут.

— Звісно. Я завжди там, де потрібний, — відповів він, підходячи. Від нього виходило відчуття безпеки, як від старого друга, якого вона не бачила багато років.

Повітря навколо одразу наповнилося знайомим ароматом кориці та хвої, таким теплим та затишним, що на мить Софі забула, де знаходиться.

— Ти ж знаєш, чого я тут, — сказав він.

Софі міцніше стиснула ключ у руці.

- Я не знаю, що робити, Габріель. Цей набір… Він зробив стільки чудес для інших людей, але я не впевнена, що заслуговую на щось для себе.

Габріель глянув на неї з легким докором.

— Чому ти думаєш, що твоє щастя менш важливе, ніж щастя інших?

Софі опустила погляд.

— Тому що я завжди мріяла допомагати людям. Я думала, що це і є моя місія — дарувати радість іншим.

Габріель похитав головою і підійшов ближче, його кроки майже не чулися на снігу.

— А що, якщо твоя справжня сила не лише в допомозі іншим, а й у здатності любити і приймати себе?

Його слова пронизали її. Вона ніколи раніше не думала про це.

— Я не знаю, як…

Габріель посміхнувся м'яко, але серйозно.

— Софі, магія набору — це лише інструмент. Справжнє диво завжди було всередині тебе. Цей набір лише дозволив тобі розкрити те, що ти завжди вміла: надихати, вірити і наповнювати серця людей світлом. Але якщо ти не повіриш у себе, у свої мрії, як зможеш іти далі?

Софі замислилась. В голові спливли обличчя клієнтів, їхні вдячні посмішки. Але тепер вона почала розуміти, що за цим стояло щось більше.

- Ти добре використала те, що я дав тобі. Але тепер тобі доведеться зрозуміти головне.

- Головне? — перепитала вона, стискаючи ключ. — Навіщо ти мені дав цей набір? Чому вибрав мене?

Габріель подивився на неї так, ніби бачив не просто дівчину, а все через що вона пройшла за останні дні.

— Тому що ти завжди вірила у дива. Навіть тоді, коли вони були недосяжні. Але справжні дива не в магії малюнків, Софі. Вони – у людях.

Софі розгублено подивилась на нього.

— Але хіба це не магія, коли хтось набуває щастя? Хіба ж не магія те, що відбувалося з моїми клієнтами?

Габріель кивнув головою.

— Це магія, але вона була лише інструментом. Чудеса відбувалися тому, що ти допомагала людям повірити в себе, мрії, добро. Магія набору лише спрямовувала їх, але їхня власна віра завершувала диво.

Софі замислилась. Вона згадала Марі, Луї, Ему та інших клієнтів, яких манікюр надихнув на зміни.

- Значить, магія не нескінченна? — тихо спитала вона.

- Ні, - м'яко відповів Габріель. — Але ти могла б використати її для себе. Однак ти обрала дарувати чудеса іншим.

Він замовк, а потім додав:

— Тепер настав час задуматися: яке диво потрібне тобі самій?

Софі відчула, як її очі сповнилися сльозами.

— Я навіть не знаю, про що мрію. Я так зосередилася на інших, що…

- Іноді найбільше диво - просто дозволити собі бути щасливою, - перебив Габріель.

— Ти хочеш сказати, що магія набору це я?

Габріель кивнув головою.

— Вона була лише віддзеркаленням твоєї душі. Але магія не нескінченна, і зараз найважливіше – навчитися робити чудеса не завдяки набору, а завдяки вірі у себе.

Софі відчула, як тепло розливається її тілом.

- Але навіщо тоді ключ? І ця каплиця?

Габріель глянув на неї з теплом.

- Каплиця - це місце, де ти зустрінеш себе. Справжню. Вона не дасть тобі готової відповіді, але відчинить двері до твого серця.

Софі завмерла.

- А ти... хто ти насправді, Габріель?

Він усміхнувся своєю загадковою усмішкою, від якої вона завжди захоплювала дух.

- Я просто мандрівник. Один з тих, хто допомагає людям знайти шлях, коли вони губляться.

- Чарівник? - прошепотіла вона.

— Можливо. А може, я лише той, хто нагадує, що чари завжди поруч. Потрібно лише навчитися його помічати.

Софі раптом відчула дивну впевненість. Все, що він говорив, мало сенс. Вона глянула на ключ у своїх руках, на двері каплиці, і вперше за довгий час їй стало ясно: вона готова.

- Дякую, Габріель, - сказала вона, відчуваючи, як сльози накочують на очі.

Він торкнувся її плеча.

— Не мені треба дякувати, Софі. Ти сама зробила цей шлях.

Він простяг руку до дверей каплиці.

- Усередині ти знайдеш відповідь. Але пам'ятай: ключ відчинить не лише двері, а й твоє серце.

Софі кивнула головою і вставила ключ у замок. Двері м'яко відчинилися, і перед ними відчинилися невелика, але неймовірно красива каплиця. Світло вітражів фарбувало стіни у червоні, золоті та сині відтінки, а повітря було наповнене теплом, ніби всередині сховалося саме Різдво.

Габріель залишився на порозі.

— Я не можу піти з тобою, Софі. Це твій шлях.

Вона обернулася до нього.

— Але ж ти з'явишся знову?

Він усміхнувся тією загадковою усмішкою.