read-books.club » Фанфік » Сьома команда, Діана Козловська 📚 - Українською

Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

14
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сьома команда" автора Діана Козловська. Жанр книги: Фанфік. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 114
Перейти на сторінку:

І що зі мною не так? Я відчуваю незрозумілі для себе почуття. Мене насправді не дратують дії Узумакі, навпаки, десь в глибині душі я відчайдушно хочу повірити йому, але шалено боюся зізнатися собі в цьому. Можливо, Саске так само боїться довіряти іншим, як і я? То ми з ним схожі?

— Що ж, — каже сенсей, позіхаючи, — ось вам бланки. Заповніть їх, і покінчимо з цим. Це звичайна формальність, так що не тягтимемо кота за хвіст.

Какаші роздає нам три бланки та ручки, після чого відкриває свою непристойну книгу й починає читати, відстороняючись від зовнішнього світу. Від нас вимагається лише відповісти на одне запитання, і, судячи з реакції вчителя, це справді не має особливого значення, тому ніхто з нас серйозно не ставиться до цього.

«Як ви можете описати членів своєї команди?»: — написано олівцем від руки на аркуші чистого бланка.

Переді мною стоїть доволі просте завдання – описати хлопців, але чомусь це не здається мені легким. Барабанячи ручкою, я нервово оглядаюся на всі боки, намагаючись придумати бодай щось. Здогадуючись, що писатиме про мене Саске, мені стає трохи моторошно, і я неабияк напружуюся, зустрічаючись з ним поглядом. Він несхвально дивиться на мене, й за мить швидко пише щось у своєму бланку та віддає його сенсею. І все? Він описав мене за лічені секунди? Наруто теж не тягне з відповіддю й так само швидко передає свій папірець Какаші. Тепер вони вдвох дивляться на мене, не розуміючи, чому я так довго підбираю слова. Вчитель лише усміхається крізь маску. Та я й гадки не маю що треба писати. Як описувати тих, кого звик уникати?! Я нічого не знаю про цих двох!

— Сама хотіла якнайшвидше піти, чого тягнеш? — вкотре пирхає Саске, цокаючи язиком. — Пиши те, що думаєш. Я дуже голодний.

— Не підганяй її, телепню, — заступається за мене Наруто, штовхаючи друга ліктем.

Вони знову беруться за старе: сваряться та обзивають один одного, не звертаючи уваги на нас із вчителем. Проте я й справді не можу нічого придумати. Що якщо… хтось прочитає те, що я напишу? Можливо, це лише формальність, але я чомусь дуже вагаюся. На щастя, в якийсь момент мені набридає думати, і моя рука сама бере контроль над ситуацією. В результаті на папірці з’являється лише одне речення: «Я в команді з двома шибайголовами». Зігнувши листок, я простягаю його вчителю та обдаровую його нещирою усмішкою.

Як тільки вчитель дозволяє нам піти, я зриваюся з місця, навіть не прощаючись із хлопцями. Цей ранок, настільки виснажив мене, що тепер мені потрібен відпочинок як фізичний, так і моральний. Повертатися до гуртожитку я не хочу, бо відчуваю, що зірвуся, опинившись у чотирьох стінах. Мені треба підтримувати бойовий настрій, а не тонути в сльозах, підкоряючись слабкості. Більше рюмсати я не збираюся! Досить з мене! Як я тільки наважилася настільки осоромити себе? Розпускати нюні на плечі хлопця з еліти? Серйозно?! Чи може мені щось підсипали в каву?

Прямуючи в шкільне кафе, я ловлю себе на думці, що вперше за три роки навчання в стінах Конохи я обідатиму десь окрім своєї кімнати. Я справді відгородила себе від зовнішнього світу настільки, що за цей час не була ніде, крім навчального корпусу та власної кімнатки. Наша школа така величезна, а я не бачила й найменшої частки її принад!

Замовивши обід, я їм, відчуваючи нове відчуття, яке неможливо описати простими словами! Мені страшенно подобається їсти, коли навколо є люди. Я насолоджуюся тим, що не одна. І це відчуває дівчина, яку дратує натовп? Я звикла до самотності, звикла, що найкомфортніше буде наодинці зі своїми думками, але що зі мною сьогодні? Зараз мене тішить навіть приємна, легка музика, яка панує у цьому затишному шкільному кафе, а не та гнітюча тиша, в якій я існую кожен день. Мене розриває від щастя, всередині вирує щось бурхливе, непідвладне поясненню. Здається, що в мені кипить життя! Так легко? Невже, відчути себе щасливою насправді так просто?

Впоравшись з обідом, я виходжу на прогулянку до парку. Чому я тільки зараз наважуюся на обід у шкільному кафе? Я відчуваю так багато емоцій від звичайного обіду! Хто б міг подумати?

Світ навколо грає яскравими фарбами, і я прямую вздовж алеї, милуючись красою та барвистістю природи. Птахи снують між дерев, граючи одне з одним й наспівуючи веселі пісні, немов так само як і я, радіють життю.

Цей день стає для мене відкриттям, адже я ніколи раніше не була така щаслива від, здавалося б, звичайних речей: від обіду або прогулянки парком, щебету птахів та яскравого сонця. Цей іспит надає мені можливість поглянути на світ навколо з нового ракурсу, і я вдячна Джираї-сама! Тоді його промова здалася мені дивною, але зараз я починаю розуміти, що він має на увазі. Можливо, я завжди хотіла, аби хтось був поруч попри всі біди. І я пригадую як це приємно, коли хтось дозволяє тобі виплакати усе горе, яке накопичилось всередині й нестерпно боліло весь цей час. Я наче звільнилася від кайданів, тому можу вільно крокувати вперед!

— Сакура-сан! — гукає хтось мене, — Сакура-сан!

Повертаючись на голос, я бачу захеканого через швидкий біг хлопця, який мчить до мене, гукаючи на весь парк. Рок Лі випростовується, дозволяючи собі перепочити, перш ніж почати говорити зі мною. Його погляд такий веселий, ніби він дуже радий нашій раптовій зустрічі. Посмішка Лі сяє настільки яскраво, що й на душі стає тепліше. Цей хлопець завжди шанобливо ставиться до мене, а я відчайдушно не хотіла помічати цього.

— Лі, — усміхаюся я, напевно вперше за дуже довгий час настільки щиро, — рада зустрічі.

Його щоки відразу заходяться рум’янцем, а свій погляд він поспішає відвести вбік, напевно, не очікуючи від мене такої привітності. Хлопець дивно сміється, мабуть, намагаючись пригадати навіщо взагалі гукав мене.

— Я… теж радий, — нарешті відповідає він зніяковіло, — точно, я ж хотів запитати вас! Ваш перший танець на вечірці… чи можу я бути першим, хто танцюватиме з вами? Я так довго шукав вас, аби запитати… а ви тут гуляєте, виявляється! Я одразу побіг до вас! Я, напевно, виглядаю жахливо нечемним, але мені дуже хотілося запитати вас! Хоча про що я тільки думаю, мабуть, хтось уже випередив мене?!

1 ... 17 18 19 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сьома команда, Діана Козловська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сьома команда, Діана Козловська"