Читати книгу - "Історія держави і права України"

правила апостолів, отців Церкви та Вселенських соборів, а також закони імператорів у церковних справах. Найстарішими традиційно вважають „Номоканон у 50 титулах Іоана Схоластика та „Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію. Оскільки підпорядкована константинопольському патріархові руська церква мала користуватися єдиними канонічними нормами, номоканони у слов’янських перекладах поширилися на Русі як джерела передусім церковного права.

До Київської держави номоканони потрапили у перекладах на старослов’янську мову, що здійснили Кирило і Мефодій, і стали основою «Кормчих книг». Останні з поширенням і розвитком християнства доповнювалися новими канонічними матеріалами і справили неабиякий вплив на розвиток церковного права на Русі.

До рецептованих джерел права візантійського походження належить також юридичний збірник «Еклога», створений грецькими правознавцями для практичного використання в судах. Видана приблизно між 740–750 рр. за правління імператорів-іконоборців Лева та його сина Константина. Містила норми, присвячені особистим правам, норми зобов’язального та спадкового права. Було закріплено зміни в процесуальному праві, зокрема, проголошувався принцип рівності усіх перед судом. Серед покарань за кримінальні злочини домінували жорстокі заходи: осліплення, відрубування кінцівок, відрізання носа, язика, хоча було скасовано смертну кару у вигляді публічного спалення, розп’яття. В окремих випадках замість членоушкоджень допускалась виплата високих грошових штрафів. Еклога певною мірою обмежувала церковні привілеї, тому нарадилася на спротив духівництва. Зрештою її було оцінено як перекручення законодавства Юстиніана і скасовано.

З поширенням християнства до Кормчих книг також увійшло чимало положень «Прохірону», який був своєрідним практичним посібником у тогочасному візантійському судочинстві. Виданий у 879 році за імператора Василія Македонянина Прохірон анулював низку положень Еклоги. Його титули містили стислий виклад норм цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права.

Позитивний вплив на розвиток давньоруського права, крім суто візантійських джерел, справив юридичний збірник під назвою «Закон судний людем», положення якого межували із статтями Руської правди. Це найдавніша пам’ятка слов’янського права VIII-ІХ ст. На думку вчених, укладачем її був болгарський цар Симеон. Основу «Закону судного людем» складають болгарське звичаєве право і Еклога, хоча при його укладанні візантійські норми активно перероблялися з метою привести їх у відповідність з болгарською реальністю. Збірка містила норми державного, кримінального, процесуального і частково цивільного права. Мала на меті охорону феодальної власності, у тому числі власності церкви. «Закон судний людем» був досить поширеним на Русі, тому не випадково існує гіпотеза про його давньоруське походження..

Відомі також компілятивні збірники візантійського права «Книги законнім», складені наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століть на Русі. Вони містили переважно норми кримінального права, визначали види покарань за злочини проти держави, церкви, особи.

Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила давньоруське право новими правовими поняттями та нормами. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце займає Руська правда.

Руська правда — визначна пам’ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська правда (термін «правда» тут означає закон). Оригінал Руської правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає іншу кількість списків — близько 300) — у літописах та юридичних збірниках ХІІІ-XVІІ ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, які їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції — коротку, просторову та скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1-18 ст.), Правди Ярославичів (19–41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43). Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті роки XI ст. (за деякими даними, — близько 1016 р., після повстання у Новгороді; за іншими — в часи боротьби за престол між Ярославом та його братом Святополком 1015–1019 рр.). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У Правді Ярослава подано найстарішу норму ще з додержавного періоду про порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту виступає життя та тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів.

Назва Правди Ярославичів вказує на те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого за участю осіб з найближчого князівського оточення. За аналізом тексту можна вважати, що збірник був затверджений не раніше 1054 р. (рік смерті Ярослава) та не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів). Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці. Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). Урок мостникам регулює оплату ремонту міських мостових.

Просторова редакція Руської правди почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. (період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава).

Просторова редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона вміщує більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. Але переважно «Устав» був спрямований на пом’якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Розширена редакція складається з об’єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку правових інститутів це вже достатньо розвинена пам’ятка права.

Третя редакція Руської правди — Скорочена (50 статей за IV Троїцьким списком) — розглядається дослідниками як переробка у XV, чи, навіть, у XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості її списків переконують у практичній спрямованості цієї пам’ятки давньоруського права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинного права,