Читати книгу - "Історія держави і права України"

Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими обрядами-символами. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і меч, як символ досягнення юнаком повноліття; дерн, як символ передачі землі у власність; схрещені на грудях руки убивці, як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.). Правничий зміст мали також фразеологізми, приказки, віщування. Так за допомогою віщувань, а також шляхом жеребкування вирішувалися спірні питання роду, з’ясовували хто злочинець, вибирали юнаків у військо.

Первинне формування звичаєвого права відбувалося на ґрунті родинних, майнових, спадкових, зобов’язальних, трудових, кримінальних та кримінально-процесуальних відносин. У сфері останніх, зокрема, поширеними були звичаї, якими встановлювалися види та способи покарань, процедури слідчих дій та суду. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про правові звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі. Це, наприклад, норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, „віри”, проведення деяких процесуальних дій (присяга, „свод”, ордалії, оцінка показань свідків та ін.).

У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли, переважно, у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні. На ці норми змушена була зважати і панівна верхівка.

Серед істориків права поширеною є думка, що в Давньоруській державі ще задовго до появи „Руської правди” діяла система звичаєвого права „Закон руський ”. Прямі посилання на цю самобутню систему уперше зустрічаються у русько-візантійських договорах 911 р. (ст.5) та 944 р. (ст.6). На думку О.М. Мироненка характерними рисами „Закону руського” були: 1) поступовий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кровної помсти; 2) початок заміни принципу талону (покарання, за силою рівне злочинові) матеріальним відшкодуванням заподіяних збитків; 3) наявність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші злочини.

Важливими першоджерелами давньоруського права були русько-візантійські договори 907, 911, 944 років. Вони дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких тестів у складі «Повісті минулих літ». Перший усний договір, укладений князем Олегом у 907 р., вважають ніби вступом до наступного договору 911 р. Договір 911 р., укладений також князем Олегом, доповнював договір 907 р. і містив норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір був укладений князем Ігорем 944 р. з візантійськими імператорами Романом, Константином і Стефаном.

Слід зазначити, що існує також договір 971 р., укладений князем Святославом з імператором Цимісхієм, але це був договір про перемир’я, і ґрунтується він лише на візантійському праві.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії (забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя, користуватись лазнею та ін.). У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: «…якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство». Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий та позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, що встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володареві берега. До норм міжнародного права належить також обов’язок сторін щодо видачі злочинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду, тощо. Договори («ряди») князів із народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстислава I (1130 р.). Устави — це розпорядження князя на доповнення або зміну норм звичаєвого права, що діяли тривалий час і стосувалися питань державного, цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. На Русі термін „устав” (від „установити”) вживався в значенні звід правил, закон. Серед перших із цього виду джерел збереглися відомості про „Устав Земляний” Володимира Святославича. За повідомленням Нестора Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який містив норми державного права та визначав правове становище дружинників.

Уроки (від „уректи”, тобто проголосити) стосувалися здебільшого фінансових справ держави, являли собою конкретні постанови про мито та інші податки. Відомо, що княгиня Ольга в перші роки правління пройшла з дружиною Русь від древлянської землі до Новгородчини, встановлюючи „устави й уроки”, тобто утверджуючи визначені податки та повинності для людності. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Устав Володимира до юрисдикції церкви відносив справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Внаслідок рецепції ряду норм візантійського права набрали юридичної сили в церковних судах збірники «Номоканон» (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. Це були збірники норм церковного права, до складу яких увійшли