Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

і причепив на нього акумулятор... — прошепотів Голден, усе ще

долаючи напад паніки.

— Нафіга їм таке робити, офіцере? Не шарю, яка їм вигода.

— Вигода може бути, якщо передавач чимось відрізняється від

стандартного.

— Чим, офіцере?

— Наприклад, тим, що він пересилає ще один сигнал, коли

його хтось знаходить... — а тоді Голден перемкнувся на

загальний канал: — Гаразд, хлопчики й дівчатка, ми знайшли

херню, тепер забираймося. Усі повертаємося на «Лицаря»

і будьте дуже обачними, коли...

Радіо клацнуло, приймаючи зовнішню передачу, і шолом

заполонив голос капітана Мак-Давелла:

— Джиме? Здається, ми влипли.

Розділ четвертий. Міллер

Міллер наполовину доїв вечерю, коли в норі прощебетала

сис тема зв’язку. Він кинув оком на код відправника. «Синя

ропуха». Портовий бар, що орієнтувався на той додатковий

мільйон непостійного населення Церери, рекламуючи себе як

майже точну копію славнозвісного земного бару в Мумбаї —

тільки з легальними повіями і наркотиками. Міллер зачерпнув

виделкою іще грибних бобів та гідропонного рису й замислився, чи варто приймати виклик.

«Мав би передбачити таке», — подумав про себе.

— Слухаю, — сказав він.

Вигулькнув

екран.

Гасіні,

помічник

директора,

був

темношкірим чоловіком із очима кольору криги. Майже-посмішка на його обличчі була наслідком пошкодженого нерва.

Міллер якось йому допоміг, коли Гасіні необачно пожалів

неліцензовану повію; відтоді детектив служби безпеки та

припортовий бармен обмінювалися послугами. Неофіційна, тіньова економіка людської цивілізації.

— Твій напарничок знову тут, — Гасіні перекрикував ламаний

ритм і завивання музики бганґра. — Схоже, у препаскудному

гуморі. Мені його й далі обслуговувати?

— Так, — відповів Міллер. — Задовольняйте його, поки... дай

мені двадцять хвилин.

— Він не хоче задовольнятися. Дуже навіть навпаки, він шукає

приводу побути незадоволеним.

— Нехай шукає, але не знаходить. Скоро буду.

Гасіні кивнув, скривив дефектну посмішку і перервав зв’язок.

Міллер поглянув на недоїдену вечерю, зітхнув та відправив її

у смітник. Одягнув свіжу сорочку, а тоді завагався. У «Ропусі»

завжди спекотніше, ніж йому хотілося б, а ще він дуже

ненавидів піджаки. Відтак дістав компактний пластиковий

пістолет і заховав у кобуру на литці. Швидко не вихопиш — але

якщо вже до того дійде, то йому все одно гаплик.

Церера вночі не відрізнялася від Церери вдень. Коли станція

тільки запрацювала, влада спробувала імітувати обертання

Землі, упровадивши традиційний цикл приглушення та

посилення освітлення — двадцять чотири години. Це

неподобство тривало чотири місяці, а потім Рада його

припинила.

Якби була його зміна, Міллер узяв би автокар і спустився б

широкими тунелями до портових рівнів. Він майже піддався

спокусі зробити це навіть не у свою зміну, але відступив перед

глибоко вкоріненим упередженням. На автокарі він приїхав би

туди як коп — а метро також туди їздило. Міллер дійшов до

найближчої станції, перевірив розклад і присів на низеньку

кам’яну лавку. Чоловік приблизно Міллерового віку разом

з дівчинкою, не старшою трьох років, підійшли за хвилину

й сіли навпроти. Дівчинка жебоніла швидко і невблаганно, як

несправний клапан вентиляції, а батько лише кивав і угукав

у більш-менш підходящі моменти.

Міллер та інший чоловік кивнули один одному. Дівчинка

заходилася смикати батька за рукав, вимагаючи його уваги.

Міллер подивився на неї — темні очі, бліде волосся, гладенька

шкіра. Через високий зріст її вже неможливо переплутати із

земною дитиною, її кінцівки були довшими і тоншими.

Шкіра світилася рожевим полиском дітей-поясан — він

з’являвся через химерний коктейль препаратів, що мали

зміцнити їм м’язи та кістки. Батько перехопив Міллерів погляд.

Детектив усміхнувся і кивнув на маля:

— Скільки їй?

— Два з половиною.

— Хороший вік.

Батько розвів руками, але Міллер продовжував усміхатися.

— У вас теж діти?

— Ні, однак моєму розлученню стільки ж.

Вони синхронно хихотнули,