Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

обійтись і без спокійних вечорів у затишній обсерваторії, і без випадкових побачень із Маріаніною. Одверто кажучи, те, що протягом останніх трьох місяців відбувалось у Палермо, викликало в князя глуху відразу. У своїй гордині він хотів бути єдиним, хто розумів би ситуацію і міг спокійно зустріти цих блазнів у червоних сорочках, але уже встиг переконатись, що ясновидіння не було монополією дому Саліна. Усі палермці здавались щасливими, за винятком хіба що мізерної жменьки дрібноголових буркунів; Мальвіка, його свояк, умудрився потрапити до лабетів поліції Диктатора[77] і десять днів просидів у буцегарні, а обережний, хоч і не менш невдоволений Паоло залишився у місті, де з головою поринув у підготовку якоїсь дріб’язкової змови. Всі інші бурхливо виявляли свою радість: чіпляли на капелюхи трибарвні кокарди, цілими днями марширували по вулицях, галасували, декламували вірші, виголошували промови. Спочатку вся ця веремія мала якийсь сенс: одні з городян вітали нечисленних поранених, що походжали головними вулицями, інші гамселили в темних провулках бурбонських шпигів — одне слово, усі якось допомагали встановлювати новий лад. Але після того, як рани у героїв загоїлись, а вцілілі королівські шпиги вступили до нової поліції, ця метушня почала здаватися князеві безглуздим і гротескним фарсом, хоч вона й не була для нього несподіванкою. Все це, на йому думку, було зовнішнім виявом кепського виховання, бо в основі своїй економічний та соціальний уклад життя в країні залишився без істотних змін, точнісінько, як він передбачав. Дон П’єтро Руссо дотримав свого слова: в околицях вілли Саліна не пролунало жодного пострілу, а якщо в палермському палаці і вкрали китайський порцеляновий сервіз, то винен у цьому був сам головотес Паоло, який наказав скласти порцеляну в кошики, а потім, злякавшись обстрілу, залишив усе посеред двору. Дурні були б слуги, якби проґавили таку нагоду!

П’ємонтці (це нейтральне слово подобалось князю більше, ніж звеличувальне «ґарібальдійці» чи зневажливе «ґарібальдисти») з’явились до нього якщо й не з капелюхами в руці, як провіщав Руссо, то, в усякому разі, приклавши руку до козирка своїх червоних кепі, не менш потворних, ніж кашкети бурбонських офіцерів.

У кінці червня на віллу Саліна у супроводі ад’ютанта прибув молодий генерал у червоному мундирі з чорними петлицями — гості хотіли оглянути знамениті фрески на стелях. Попереджений за добу раніше Танкредом, князь встиг як слід підготуватися до зустрічі: він наказав зняти й винести з салону парадний портрет Фердинанда II і повісити на його місце єрусалимський пейзаж невідомого автора «Озеро Вифезда» — переміна ця була доцільною як з естетичних міркувань, так і з політичних.

Генерал, жвавий тридцятирічний тосканець, неабиякий любитель похизуватися та побазікати, відзначався, зрештою, ввічливістю й хорошими манерами. Він з належною пошаною звертався до князя «ваша вельможносте», хоч це докорінно суперечило першим декретам Ґарібальді. Жовторотий дев’ятнадцятирічний ад’ютант сам був міланським графом і зачарував дівчат своїми лакованими чоботами та гаркавим «р» на французький манір.

Вони прибули разом з Танкредом, якого під час одного бою зробили капітаном. Він сам трохи спав з лиця від страждань, яких йому завдала рана, але у своєму червоному мундирі виглядав таким же привабливим та життєрадісним, як і раніше. Він був у найкращих стосунках з «переможцями»: вони були на «ти» і називали один одного «мій доблесний друже» — п’ємонтці з дитячою радістю, а Танкред із знайомою князеві ледь помітною іронією в своєму гугнявому голосі. Спочатку дон Фабріціо прийняв гостей з холодною ввічливістю, але потім вони зуміли розвеселити його, то ж він геть заспокоївся і запросив їх на обід через три дні. Це було незабутнє видовище: генерал наважився заспівати «Знов знайшов я веселу місцинку»[78], а Кароліна акомпанувала йому на роялі. Танкред байдуже перегортав ноти, немов не помічав, як вони фальшивлять. А тим часом юний міланський граф, сидячи на дивані поруч Кончетти, розповідав їй про свою любов до апельсинового цвіту і відкривав їй поезію Алеардо Алеарді[79]. Вдаючи, що уважно слухає ад’ютанта, Кончетта не зводила засмучених очей з байдужого обличчя кузена, що здавалось блідішим, ніж звичайно, у мерехтливому світлі фортепіанних свічок.

Вечір пройшов ідилічно, а потім було багато інших, не менш ідилічних вечорів, і на одному з них генерала попросили взяти під свою опіку «старого, недужого отця Пірроне», якому, згідно з новим законом про депортацію єзуїтів, загрожувало вигнання. Генерал, який вже встиг полюбити лагідного священика, вдав, що повірив у його кепське здоров’я, і незабаром домігся для нього дозволу залишитись на Сицилії. Цей епізод зайвий раз переконав дона Фабріціо у правильності його передбачень.

Протекція генерала виявилась також неоціненною, коли виникла потреба дістати перепустку для подорожування у цей неспокійний час. Лише завдяки йому князеві дозволили виїхати з родиною на літо до милої його серцю Доннафуґати, а молодому капітанові, незважаючи на те, що революція тривала, дали місячну відпустку, і він зміг вирушити разом з родиною. Взагалі ж, якщо відкинути проблему перепусток, лаштування до від’їзду були довгими і марудними. Довелося почати дипломатичні переговори з «впливовими людьми» в Джірдженті[80] — переговори, що закінчились ввічливими посмішками, потисками рук та брязкотом дукатів. Таким чином, князь дістав щось на зразок другої перепустки, набагато ефективнішої за першу. Залишалось спакувати масу всіляких речей та продуктів, відіслати заздалегідь слуг та кухарів, розібрати невеличкий телескоп та умовити Паоло, щоб той залишився в Палермо. Після цього можна було від’їжджати. Генерал та його юний ад’ютант прийшли прощатися з букетами квітів і довго махали своїми кепі вслід каретам. У відповідь з віконця князівського берлина вихилився чорний шапокляк, але маленька, обтягнута чорною мереживною рукавичкою рука, яку так прагнув побачити молодий граф, спокійнісінько лежала на колінах Кончетти.

Ця триденна подорож була жахлива. Шляхи, славнозвісні сицилійські шляхи, через які князь Сатріано втратив свою посаду намісника, являли собою вузькі, вибоїсті смужки землі, вкриті товстим шаром м’якого пороху. Перша ніч, яку подорожні провели в Марінео у знайомого нотаря, була більш-менш стерпна, але друга, на яку їм довелося зупинитись у поганенькому заїзді в Пріцці, перетворилась для них на суцільні тортури: вони ні на мить не склепили очей, лежачи по троє в одному ліжку і відбиваючись від бридких паразитів. На третю ніч зупинилися в Бізаквіно, де в готелі вже не було блощиць, але натомість під час вечері князь знайшов тринадцять мух у своїй склянці з шербетом і погано спав від задушливого смороду екскрементів, що йшов і з вулиць, і з суміжної вбиральні. Він прокинувся на світанку, весь вкритий липким потом, і раптом подумав, що