Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Атож, тут все йшло так, як і мало бути. Тож я розвернувся і знову подався до хати Наталі Петрівни. Прибіг вчасно — гості разом із Письменником саме виходили з подвір’я. Та перед тим, як залізти в машину, Письменник відвів Наталю Петрівну вбік і почав щось нашіптувати їй на вухо.

Я нашорошив свої і підкрався якомога ближче.

— Наталю, сонечко моє, — шепотів Письменник. — Мені дуже не хочеться, аби мене просто вислухали та й розійшлися. Я хочу, щоб від моєї зустрічі діткам хоч якась користь була. Може, в тебе знайдуться хлопчики чи дівчатка, які уміють бодай трохи віршувати чи щось писати?

— Про віршування не скажу, — відповіла Наталя Петрівна. — Скажу лише про тих, хто найкраще написав твір на тему «Мої канікули». В основному це дівчатка зі старших класів, але є й хлопчики. Наприклад, Гриць Сторожук. Тільки він дуже вже непосидючий.

Я завмер. Адже Сторожук — це прізвище мого Грицика.

— Зрозуміло, — кивнув Письменник. — А тепер подумаймо, як зіграти для них маленький спектакль. Згода?

І вони знову про щось зашепотіли. І хоч як я намагався дізнатись, що вони задумали, так нічого з того й не вийшло. Завадила вчителька математики. Вона підійшла, поправила окуляри, аби краще всіх бачити, і наступила мені на хвіст. Я заверещав, математичка з несподіванки підстрибнула так, що окуляри злетіли з її носа. Всі кинулися їх шукати, і я, аби знову не вскочити в халепу, прожогом вилетів на вулицю й подався до клубу повідомити всіх, що Письменник має от-от над’їхати. Та, схоже, там уже й без мене про це довідались, бо люди почали заходити до клубу.

Зазвичай ми теж заходили туди. Звісно, разом з нашими господарями. Господарі всідалися на стільцях, а ми, як у нас заведено, влягалися під ними. А коли на екрані зчинялася метушня, ми підповзали ближче до проходу і теж дивилися, що там відбувається. Інколи хтось із наших не витримував і від радощів чи смутку починав гавкати чи завивати. І тоді в залі шикали на нас, а дехто навіть кричав, що треба вигнати всіх собак, аби не заважали нормальним людям прилучатися до культури.

Тому й не дивно, що жодного з наших на зустріч із Письменником так і не пустили. Проте ми не дуже й побивалися, бо нам і під вікнами було все чудово чути.

Отож ми всілися на задні лапи і нашорошили вуха.

— Любі хлопчики й дівчатка, зайчики і каченятка! — почувся бадьорий голос Письменника. — Сьогодні у мене велике свято: я вперше в житті зустрівся з вами!

Його слова потонули у бурхливих оплесках. Схоже, всі зраділи, що в Письменника такий святковий настрій.

— Знаєте, я трохи вмію заглядати в майбутнє, — провадив Письменник далі. — Тому перед прибуттям до вашого села я заглянув туди і з радістю побачив, що багато хто з вас стане гордістю не лише вашої Воронівки чи області, а й всієї України. А висновок з цього такий: ті, хто читатиме про ваші славні справи, обов’язково захочуть дізнатися, якими ви були перед тим, як прославитися на всю країну. Це для того, щоб узяти з вас приклад… А хто скаже, звідкіля вони можуть довідатися про це?

Щось нерозбірливо пропищало у відповідь.

— Правильно, треба вести щоденники, — підхопив Письменник. — Адже кожне ваше слово буде вкрай важливе для майбутніх поколінь. А ще я впевнений в тому, що неодмінно знайдеться людина — може, вона зараз і сидить тут, — яка за цими записами напише чудову книжку про своїх сучасників. І тоді цілий світ дізнається не лише про ваші славні діла та пригоди, а й про того, хто про вас розповів.

Потому Письменник заходився читати вірші. Про янгола. Про жабку. Про соснову голочку, що зробилася ключем. А тоді приклав до плеча скрипку і заграв. Грав він чудово і так жалібно, що ми не стрималися й почали йому підспівувати. За тим співом ми й незчулися, коли саме Письменник перестав грати. Отямилися лише від гучних оплесків. А коли оплески вщухли, всі почули пронизливе виття панни Таксистки. І як їй вдалося пробратися до зали непоміченою?

Із клубу Письменник вийшов такий веселий та усміхнений, наче не він нам, а ми йому розповідали щось цікаве. Він бадьоро збіг з ґанку, гучно заплескав у долоні, вимагаючи уваги, і вигукнув:

— Нумо, хлопчики й дівчатка, станьмо в коло! Я хочу дізнатися, хто з вас має які здібності… Так, серед вас я вже бачу інженерів, водіїв, фермерів, навіть учених, проте мені, письменникові, цікаво знати, скільки у вашому селі діток, здібних до літератури. Ну що ж, починаймо!

Письменник заплющив очі й повільно рушив по колу, поводячи долонею над школярськими кісками й чубами. Проте я завважив, що одне його око ні-ні та й глипало у бік Наталі Петрівни, яка стояла серед учнів. Ось вона ледь помітно хитнула головою, і в ту ж мить Письменникова долоня зависла над голівкою русявої школярки.

— Ось у цієї дівчинки цікаве бачення довколишнього світу, — якимось незвичним, загадковим голосом провістив Письменник. — І що найважливіше — вона вміє викласти його на папері.

У декого зі школярів відвисла щелепа. Вони й не підозрювали, що дівчинка, котра стоїть у колі разом з ними, здатна на таке.

А Письменник уже рухався далі. Нараз Наталя Петрівна кивнула вдруге, і його долоня завмерла над голівкою маленької чорнявки.

— Цікаво, цікаво, — мовив Письменник. — Ця дівчинка теж подає неабиякі надії. Неймовірно!

Чорнявка почервоніла від загальної уваги. А школярі не зводили зачарованого погляду з Письменникової долоні: над ким вона зупиниться ще?

Наталя Петрівна кивала головою ще тричі, і тричі Письменникова долоня завмирала над дівчачими голівками. А я з нетерпінням чекав, що буде, коли черга дійде до мого Грицика. Ось Письменник за крок від нього… Ось його рука впритул наблизилася до Грицикової голови… І в ту ж мить Наталя Петрівна кивнула.

— Ну, це взагалі щось неймовірне, — урочисто проголосив Письменник. — Щось мені підказує, ніби прізвище цього хлопчика Сторожук.

Довкола запала мертва тиша. Це ж треба — мало того, що шановний гість визначає здібності, то він ще й прізвища вгадує! Просто чарівник та й годі!

— Він теж має неабиякі літературні здібності, — продовжував Письменник. — От тільки одна біда — надто вже, як на майбутнього літератора, непосидючий і нетерплячий. Чи не так?

У Грицика почервоніли вуха. Чи то від того, що має