Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Цей «неймовірний» письменник

Не знаю, як інші пси, а я на цю суботу чекав з особливим нетерпінням. Подумати тільки: сьогодні має прибути Письменник! Про це сповіщали афіші, вивішені на дверях клубу, сільської крамниці та сільради. Проте тітці Таксистці цього виявилося замало. Вона не лише знову оповістила на всю Воронівку про приїзд Письменника, а й розставила своїх друзів-вивідників від околиці аж до клубу, де мала відбутися зустріч. Вивідники мали здійняти гавкіт на все село, щойно машина з Письменником зупиниться біля клубу.

Проте Письменник біля клубу не зупинився. Машина, що везла його, загальмувала біля хати, де мешкала Наталя Петрівна зі своєю старенькою мамою. І, якщо подумати, так би повівся кожний із воронівських псів, бо з хати несло так смачно, аж у животах млоїло. Ох, які ж там пахощі буяли — і від ковбаски, смаженої на смальці, і від вареників із сиром та сметаною, і від пирогів з печінкою та шкварками!

Письменник виявився звичайнісінькою людиною. Таких навіть у нашій Воронівці хоч греблю гати. Не високий, але й не низький, не товстий, але й не худий. Хіба що на високому чолі з’явилася невелика лисина. У нього був приємний голос і жваві очі. А ще він був дуже… про таких Грициків татко каже «емоційний». Як тільки вийшов з машини, то одразу ж повів носом і з захватом проказав:

— Пиріжки… зі шкварками… Вареники… Неймовірно!

— Так, це вони, — підтвердив сільський голова. Він вийшов з іншого боку машини і теж нюшив повітря. — І борщ із пампушками… І ковбаска на смальці… А ось і наша Наталя Петрівна!

Наталя Петрівна розцілувалася з Письменником як давня приятелька. При цьому він увесь час примовляв:

— А ти геть не змінилася. Навіть ще краща стала. Неймовірно!

А за якусь годину Письменника, що важко відпирхувався після пригощання, знову посадили в машину і повезли оглядати Воронівку. І куди його тільки не возили! І на Барвінкову гору, і до Вовкулацького кута, і до найстарішого в наших місцях Сторожового дуба, і навіть на давнє Городище, звідкіля увесь світ було видно як на долоні. Дивився на все те Письменник, захоплено зітхав і примовляв:

— Яка краса… Яка історія… Неймовірно!

— Маєш рацію, — згоджувалася Наталя Петрівна. — Ще й України не було, а наші пращури вже проливали тут за неї свою кров.

— Неймовірно…

По тому Наталя Петрівна знову запросила письменника перекусити перед виступом, а оскільки мене не запрошували, то я подався до клубу подивитися, що там діється.

А там уже гриміла музика, і на її звук почали сходитися люди й собаки. Люди здебільшого прогулювалися перед клубом чи всідалися погомоніти на лавки, а мої одноплемінці зібралися на галявині під вікнами клубу і знічев’я затівали ігри. Коли я надбіг, собачі ігриська були в розпалі. Щоправда, галас стояв тут не такий, як у школі під час перерви, але все ж було що послухати і на що подивитися. Наймолодші цуцики ганяли одне за одним, боролися чи просто крутилися дзиґою, намагаючись зловити власний хвіст. Старші пси показували, чого вони вже навчилися. Один з них, на ім’я Живчик, показував, як треба хапати мух у стрибку, а не чекати, доки ті всядуться тобі на ніс. Неподалік від нього підстаркувата тітка-болонка вчила, як краще виманювати ласощі.

— Ставайте на задні лапи, а передні притискайте до грудей, ніби щось просите, — напучувала вона й показувала, як це робиться. — А ще коли танцюватимете під музику, тоді жодна хазяйка не встоїть перед вами!

— Пхе, — зневажливо кинув молодий Пірат із Ковалівського кутка. — Теж мені — задні лапи! Он я бачив по хазяйському телевізору, як собаки ходять у цирку догори дриґом. Ось так…

Він став на передні лапки і заметляв задніми в повітрі. Проте не втримався і беркицьнувся на спину.

— Я ще не зовсім навчився, — зніяковіло пояснив він, струшуючи з себе засохлі листочки споришу.

А в протилежному кутку галявини панна Таксистка вже вкотре розповідала, як вона довідалася про приїзд Письменника.

— Я саме пробігала повз сільраду, — торохтіла вона. — Аж чую: дзвонить телефон. Тоді бачу, як сільський голова бере слухавку. «Алло, — каже він. — Вас турбує Письменник, — почула я зі слухавки. — Справа в тому, що наступного року наш курс хоче зібратися з приводу двадцятиріччя закінчення університету. То я оце нещодавно довідався, що наша найкраща випускниця Наталя Петрівна Михайлюк мешкає саме у вашій Воронівці. Чи правда це?». «Правда», — відказує голова. А письменник його запитує: «То чи не могли б ви допомогти мені зв’язатися з нею?». «Нема проблем, — відказує голова. — Та перед цим я, користуючись нагодою, від імені своїх земляків хочу запросити вас у гості. Ми давно вже не бачили живого Письменника». «А вареники з сиром будуть? — поцікавився Письменник і засміявся, аби голова подумав, що це лише жарт. — Я ще й досі не забуду, які пиріжки привозила Наталя Петрівна, коли поверталася з канікул. Неймовірні! А які вареники вона ліпила в нашому гуртожитку!». «Будуть вам і вареники, буде вам і до вареників», — каже