Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

По моєму тілу пройшло тремтіння, коли лезо торкнулося шкіри. Метал розрізав мотузку, а чоловік вдивився мені в очі та промовив з акцентом:

- Не роби дурниць, - і відпустив мене.

Я лише кивнула, розтираючи зап'ястя. Навіть якщо я захотіла б втекти зараз, у мене навряд чи вийшло б. Мені здавалося, що у такому стані я не зможу нормально ходити. Про те, щоб бігти кудись, не йшло мови.

Їжа виявилася незвичною для мене. Здається, це було через спеції, які чогрійці додавали до каші. Вони примудрилися зробити це навіть готуючи просто неба на чужій землі.

Я дивилася як на гори опускається темрява. Бачила селище, яке залишилося далеко позаду. Воно розташувалося на схилі, і вночі видавало себе яскравими рудими вогниками.

- Вам треба відпочивати, - промовив Енріке. - Спробуйте заснути.

Мені ця ідея не подобалася. Я намагалася зрозуміти як мені вибратися із ситуації, у якій я опинилася. Я мала повернутися назад і дізнатися, що зробив з моїм замком Оттавіо.

Але як це зробити я не уявляла. Якщо просто кинуся бігти, і навіть якщо мене не спіймають, я опинюся сама посеред гір і лісу, у чужій країні, яка, здається, оголосила Мілаїрі війну.

Довелося погодитися з Енріке та лягти на ковдри. Ледве мої очі заплющилися, я миттєво поринула у сон.