Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Глянув у консоль.

— Тридцять.

— Тоді не гаймо часу.

Намагались не віддалятися один від одного, аби швидше зібрати потрібну кількість істот. Так то цей тип були найлегшими й тому їх називали кранками. Неабияк тішило, що провідник був поряд і допомагав мені у завданні, тоді як раніше, ось це все я робив самотужки. Декілька разів доводилося використовувати накопичені жетони, бо раніше мій аватар не мав такого костюма і вінчестер був дещо примітивнішим за ось цей. Гадаю, і він був частиною привілеїв костюма. Навіть боявся уявляти, скільки б мені потрібно було за все це заплатити раніше… Адже це, ну просто… Словом, вау! Побачив би Влад його, то ошалів би. Він досі думав, що мене заблоковано. Чому не повідомив? Та щось мені підказувало, що він одразу назве мене читером, а я не міг цього дозволити, адже стільки часу вишукував саме подібний контингент. А як пояснити йому все це та ще й з Еміксом за спиною? Я й сам досі не звикся і не розібрався, тому поки намагався не висвічуватися в мережі.  

Те, що Емікс натякнув на пошук деталей щодо нього це, звісно, радувало, як і те, що він так завзято втягнувся у винищення кранків. Але це ще більше показувало його з іншого для мене боку. На його обличчі я помічав щирий захват від процесу, а відповідно й те, що програма не могла ось так от насолоджуватися цим разом зі мною. Тому, я поставив примітку, що дізнаюсь, хто Емікс насправді. 

Наш рейд пусткою приємно радував мене і навіть не вбили. Та, поглядаючи на дисплей, прогрес не сильно мене тішив. Подібні завдання давали лише мізер, а основна винагорода давалася безпосередньо Канцлером. Але в мене особливого вибору не було. 

Коли згодом портал перемістив нас у дощовий ліс, я вкотре приземлився в калюжу, чим потішив Емікса. Хотілося пальнути в нього тайзером, але за подібне система знову видасть попередження. Тому, скреготнув зубами, й мовчки підвівся. Координати цього разу вели нас мало не вглиб лісу, а це купа часу. На моєму борді тут не сильно розженешся, а на пристойний транспорт в Етеріалі треба ще заробити. До костюма навряд бонусом додавався бодай якийсь. Звісно, губа не дурна — захоче й зірку з неба, але… Йшли пішки. Принаймні доки згори знову не полився дощ.

— Та ви знущаєтесь! — скрикнув я, підстрибнувши на місці, від чого калюжа розбризкалась у різні боки. 

Емікс спершу оцінив бризки на собі, а потім здивовано на мені.

— Думав, ти любиш дощ.

— А схоже на те, щоб я його любив? — гиркнув, розвівши руками.

— Та тебе важко зрозуміти: у пустці спекотно, тут волого… — показово прицмокнув губами й мотнув головою.

Оминув мене і ввів щось на своєму наруччі. Я ж бо розумів, до чого він хилив, але вдав, що не розумію, кілька разів фиркнувши у спину. Та вже за мить перед Еміксом щось крихітне, схоже до нанітів, почало формувати наш транспорт. Що то транспорт, я здогадався по колесах, які бачив колись в мережі, коли переглядав колишні автівки. Складалося враження, що Емікс досить добре вивчив мене і знав, що мені сподобається.   

— Це справжній «Рам»?! — вирвалось неочікувано навіть для мене.

Розумів, що все було досить очевидно, але важко було втримати емоції. В базі Етеріалу не було подібного транспорту, а це як… Подарунок на свято. Звісно, «Соннар» то окрема тема, і він реальніший, ніж мрія коли-небудь побачити в живу цього монстра! Ще до кінця XXI століття усі автомобілі з подібними двигунами було утилізовано. Звісно, подейкували, що у найбагатших людей теперішнього могло завалятися декілька унікальних моделей, але мені з цим поки що не пощастило.

— Можна? — запитав невпевнено, щойно наніти завершили свою справу. 

Емікс всміхнувся, як справжня людина, і відкрив мені водійські дверцята. Та важко було відірвати погляд від його блискучої графітової поверхні, на яку норовисто падали краплі дощу. Поквапився забратися всередину, із сумом констатуючи, що вимушений намочити ідеальні сидіння. Байдуже, що це віртуальна реальність, але кайфував по-справжньому.

— Нагадаєш мені, принагідно подякувати винахідникам Етеріалу! — випалив із захватом, провівши руками по керму. Від мого дотику панелі враз засвітилися, а двигун завівся з гучним ревінням. Усміхнено повернув голову до Емікса, але посмішка поволі зникла. — Ти знав їх?

— Так.

Неочікувано, що він взагалі відповів, на що я й не сподівався, але чомусь для Емікса це було важкою темою і тепер вагався знову зачіпати її.

— Розповіси колись про це?

Він повернувся до мене обличчям, витиснувши зовсім легку посмішку.

— Обов’язково. Колись… 

Звісно, зазвичай поняття «колись» то досить невизначено, але це здавалося кращою з можливих відповідей. Долати шлях на такому монстрі було ще тим задоволенням та й значно економило наш час. Зрідка зустрічалися аватари, які старанно виконували свої завдання або ж просто намагалися нафармити зайвих коїнів. Хоча фармити їх тут було мало перспективно, але я чудово розумів, що і в Етеріалі в аватарів були різні можливості, це не фентезійний світ, в якому панувала магія. Щось для Етеріалу куплялося в реальному світі за реальні гроші, як і тут можна було оплатити ефірами або коїнами те, що потрібно було там. Як на мене, то легше вже зосередитися на ефірах тут, щоб витрачати їх там.