Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Як завжди, пустка зустріла мене аж занадто сухим та гарячим повітрям. Дихнути та само не було чим, здавалося б, обпікало все всередині. Ненавмисно вкотре підмічав детальну передачу відчуттів у справжньому мені. А дивовижна передача запахів додавала цьому ще більше реалістичності. Особливо тут, у пустці, коли наближався до якоїсь істоти… А винищувати їх у такому пеклі було ще те задоволення, яке під носом стояло, ще пів дня, доки розвозив доставляння. Тому я ненавидів це місце — аж занадто розробники зробили його правдоподібним. 

— Ненавиджу… — бурмотів під носа, на що Емікс фиркнув.

— Чомусь раніше ти здавався більш витривалим…

— Здалось і явно це не про пустку. Але і це ти знаєш.

Під супровід тихого смішка, відкрив свою панель завдань і натиснув на координати, в якій були необхідні моби. Перед моїми очима враз виник заданий маршрут, неподалік, а це вже було дуже добре. Впевнено оминали піщані бархани, з-під яких подекуди стирчали кам'яні руїни та місцями сухим вітром ганялися висохлі чагарники, які не втримувалися на поверхні. 

Згодом, побачивши вдалечині гієну, я спинився. Зажував губи, з недовірою оглядаючи своє трико, а потім криво на Емікса.

— І як, по-твоєму, я маю долати ту тварюку? 

— Це ж лише невеличка гієна, — він знову ледь втримався, щоб не розсміятися мені в лице.

— Гадаєш, це смішно? Я так подивлюсь, що тебе не дуже вже й хвилює день-Х, якщо вже так впевнено марнуєш цей час.

Посмішка зникла, але змінилась вкрай надмірною гримасою. Емікс підійшов до мене й взяв мою руку з наруччям. Щось ввів на дисплеї й потягнувся за моєю правою рукою. Притиснув великого пальця, і переді мною виникла відсоткова шкала, аналогічна до попередньої у справжньому костюмі. Щоправда, ця заповнилась майже блискавично. Слідом моє трико почало «облипати» ніби цупкими чорними лусками зі стальними переливами. Все тіло увібралося у своєрідні лати, які чомусь здавалися мені живими або ж це лише відчуття. І знову справжня дивовижа в Етеріалі саме з відчуттями, аж настільки реальними вони були.

— До твого відома, — знову продовжив я, — свою зброю я залишив у інших штанах, а в рукопашний бій…

І в цю ж мить на моєму правому стегні з лусок почала формуватися кобура зі зброєю, але все ж глянув із подивом на провідника.

— Серйозно? Еміксе, ти ж знаєш, що я звик працювати не ось цим…

Паразит невдоволено закотив очі й щось вже почало формуватися на спині. Згодом намацав руків'я. Губи розтягнулися у задоволеній посмішці, на яку й Емікс відреагував досить втішно. З-за спини дістав рушницю, на що провідник ледь прицмокнув і викривив брови.

— Весь час було цікаво, чому серед усього можливого арсеналу Етеріалу ти обрав саме цей екземпляр?

— Думав, що усе сучасне покоління, яке приходить в Етеріал, прагне рухатися в ногу з часом? — запитав, сміючись та глянувши у патронник. Трьох типовий, що було дуже добре. — До твого відома, «олдскул» та ще й XXI сторіччя, неабияк пасував моєму минулому образу. Хотів в реальності такого знайти, але сам розумієш, обмеження не дозволяють. А що може бути миліше проти них, — в ту ж мить пролунав постріл у бік гієни, яка саме на ходу мочала матеріалізуватись в істоту два метри висотою, — і та твоя цяцька видала б такий мелодичний «бах»?

У відповідь на мою самовдоволену посмішку, Емікс дістав із кобури свою цяцьку.

— Ось це й усе?! — крізь сміх запитав я, на що Емікс зухвало подивився на мене, направляючи зброю на істот, яких вже побільшало десь до семи.

Не відриваючи погляду, Емікс вистрілив. Спершу пролунав бідненький шелест, під час чого ладен був розсміятись. Та миттю згодом пролунав потужний вакуумний вихлоп, розривною хвилею відкидаючи гієн в сторони. Ну або те, що від них залишалося. Від такої несподіванки я аж здригнувся й автоматично відвернувся, підставляючи спину. Повіки чомусь міцно стулились, а руками прикрив голову. Кілька митей потому, коли хвиля пройшла повз, прочинив одне око, поглянувши на незворушного Емікса. Самовдоволеного. Про це ясно свідчили його розтягнуті губи.

— Непогано, як для цяцьки, еге ж?

Я невдоволено випростався, глянувши на дисплей, на якому зарахувалося ще сім істот.

— Вважатимемо, що це так треба, — буркнув замість того, щоб подякувати. — Головне, що вони зарахувалися групі, тож на пару ми маємо впоратись вчасно.

— Ми? — криво всміхнувшись, для чогось уточнив Емікс, вигнувши брову.

— Ми. 

Він випробовував мене і я це чітко бачив по вогниках в його очах, але вкотре виникало незрозуміле відчуття…

— Чому мені постійно здається, що я вже тебе десь бачив? — все ж озвучив свої думки, на що Емікс спробував проігнорувати та оминути мене. Але я вхопив його за лікоть.

Та саме позаду почувся важкий тупіт лап істоти, і вже розумів, що вона встигла набрати потрібних розмірів, але Емікс вчасно вистрелив по ній. Купа коїнів друзками розлетілася навколо, але одразу ж всотувалась костюмом, встиг лише простежити за їхнім поповненням на екрані.

— Ти мисливець, а не я, отже, уважність то до тебе, — підморгнувши, сказав Емікс і вже почав виглядати нових істот. — Скільки там тобі їх ще треба?