Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Так вони і тягнули лямку — одна кроїла і шила, цілісінький день сидячи за швейною машинкою, інша — поралась у кухні біля плити, а дона Розилда справно керувала всім цим процесом. Жили скромно, розмірено, в очікуванні, коли на якомусь святі чи під час прогулянки з’являться раптом мандрівні лицарі, напаковані грошима і пишними титулами. Першою, під руку з нареченим, під вінець піде Розалія, а слідом за нею наречений поведе Флор, і обидві під звуки весільного маршу попрямують до вівтаря й увійдуть до кола сильних світу цього. Розалія — перша, бо вона старша.

Дона Розилда пильно вдивлялась у кожного, хто виникав на горизонті, очікуючи принца, всього у золоті, сріблі та діамантах. Іноді вона впадала у справжній відчай: а що, коли казковий принц так і не прийде? Адже саме пора йому з’явитися, не може ж вона все життя чекати, та й дівчата вже мріють про наречених. Он Розалії уже двадцять, а вона і далі невтомно крутить свою швейну машинку і, зітхаючи, поглядає у вікно — коли ж нарешті прийде по неї той герцог, граф чи барон? Це нестерпне чекання так затягнулося, аж Розалія вже мимоволі почала надумувати, як вона залишиться старою дівкою, а потім стане озлобленою, смердючою, буркотливою баберою, на що жартівливо натякав добрий дядько Порту, кепкуючи з аристократичних забаганок дони Розилди.

Часто Розалія мріяла, як зустріне судженого на вечірці, дорогою до тітки в Ріо-Вермельйо, на ранковому сеансі в кіно, за кермом автомобіля або ж — одягненого в біле з голови до ніг — на недільній регаті; він марився їй то веселим студентом, то серйозним ученим з товстими фоліантами під пахвою, то танцюристом, який хвацько виконував химерні па аргентинського танго, то романтиком, що млосно зітхає під звуки нічної серенади.

Дона Розилда теж чекала, і її нетерпіння посилювалося: коли, коли ж він з’явиться, той довгоочікуваний зять, мільйонер, лорд або лицар, доктор наук у чорній шапочці чи комерсант із Нижнього Міста, той какаовий або тютюновий плантатор, власник магазину чи бодай якоїсь маленької крамнички, або ж хоча б якийсь спітнілий ґринґо-бакалійник? Коли він нарешті з’явиться?

5

ОТАК ВОНИ І ЧЕКАЛИ… ТИЖНІ, МІСЯЦІ, РОКАМИ, ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ, ошатно вбрані, в охайній квартирі, а той жаданий лицар усе не з’являвся, як не з’являвся і молодий аристократ із Барри чи Ґраси, ні син какаового плантатора-полковника, ні успішний комерсант, ані галісієць, який розбагатів, важко працюючи на складах і пекарнях. Зате з’явився Антоніо Мораїс, власник ремонтно-механічної майстерні, майстер-самоук, у своєму робочому, чорному від мастила комбінезоні. З’явився він дуже вчасно, тому дівчата його з радістю прийняли. Розалія вже всі сльози виплакала, змирившись із долею самотньої старої дівки, а дона Розилда вже не мала сил цьому опиратися. Звісно, це не той зять, про якого вона мріяла, не зводячи очей із доньок, поки одна сиділа за швейною машинкою, а друга стояла коло розпеченої плити. Але з певних міркувань вона не могла більше протистояти загрозливому гніву і зухвалим витівкам своєї Розалії, отієї — кров із молоком — дівки, яка у її двадцять (з гаком) років щосили рвалася заміж.

І хоча Антоніо Мораїс не був ані багатий, ані впливовий, усе ж він працював не на когось, а мав власну, хоч і невелику, майстерню з постійною клієнтурою і заробляв достатньо, щоб утримувати сім’ю — дружину і дітей. Доні Розилді довелося змиритися з долею. А що було робити, як доля не залишала їй вибору?

На той час Ейтор за сприяння свого хрещеного доктора Луїса Енріке вже почав працювати на Залізниці Назаре і переїхав у Реконкаву[15], лише час до часу навідуючись у Баїю. На тій роботі перед ним відкривалися привабливі перспективи і доні Розилді не було чого за нього хвилюватись. Як і за Флор, яка успішно викладала кулінарне мистецтво дівчатам і жінкам, заробляючи гроші і здобуваючи репутацію хорошої викладачки. Тепер усі домашні витрати оплачувала переважно вона, тому що Розалія свої гроші витрачала на сукні, черевички і мережива — їй треба було дбати про зовнішність.

Антоніо Мораїс уперше помітив Розалію на денному сеансі в кінотеатрі «Олімпія»; того дня, крім двох фільмів і серіалу, власник кінотеатру сеу Мота вніс у програму виступ кількох зірок відомих театральних колективів, які гастролювали по провінціях і саме були проїздом у Баїї. Поки «Мірабел, чуттєва варшавська мрія», немолода вже, поважна полька, втомлена від війни, сцени і будинків розпусти, вертіла кістлявим задом на радість молодому поколінню, що проходило там школу життя, Антоніо Мораїс звернув увагу на дону Розилду та двох її дочок, які сиділи на сусідніх із ним місцях: Розалію у піднесеному очікуванні і Флор з її розкішними грудьми та стегнами.

Механік одразу ж відвернувся від пошарпаної «варшавської мрії», яка завзято вигиналася перед публікою. Грайливі очі Розалії зустрілися з його покірним поглядом. Вийшовши з кінотеатру, Антоніо дійшов услід за матір’ю і доньками до самісінької їхньої квартири на Ладейрі-до-Алву. На мить Розалія з’явилася на балконі і легенько всміхнулася йому тремтячими вустами.

Наступного дня по обіді Антоніо Мораїс млів у любовній знемозі, тиняючись по Ладейрі-до-Алву, час до часу зупиняючись навпроти будинку дони Розилди. Розалія, зачаївшись, обнадійливо дивилася на нього з вікна. Блукаючи то вгору, то вниз вуличкою, механік очей не зводив з її балкона і насвистував пісеньок. Через деякий час Розалія у супроводі Флор вийшла з дому. Непевним кроком Антоніо підійшов до них.

Дона Розилда, яка завжди була насторожі, помітила легкий флірт між ними ще в суботу у кінотеатрі. Зрозумівши, що охоплена пристрастю Розалія її не послухає, дона Розилда вирішила озброїтись інформацією про цього молодика. З’ясувала, що його добре знає сеу Атенора Ліма, який охоче розповів їй про хлопця тільки хороше: Антоніо Мораїс — вправний механік, майстер на всі руки, дуже працьовитий і має власну майстерню в Ґалес. У дев’ять років хлопчик втратив батьків під час автокатастрофи і залишився сам-самісінький, проте він не приєднався до Капітанів піску[16], життя на вулиці теж його не вабило. Він попросився помічником у майстерню негра Пе де Пілау, чудового механіка, зростом вищого за собор. У майстерні хлопчисько працював до сьомого поту, брався за будь-яку доручену роботу, ретельно вивчаючи цю справу. Сталої зарплатні не отримував, але йому дозволяли ночувати в майстерні і брати чайові, часто досить навіть щедрі. Він самотужки навчився читати і писати, у сеу Пе де Пілау перейняв ремесло, а вже юнаком, на свій страх і