Читати книгу - "Смертниці"

— Ти, — каже вона російською. — Хочуть чогось новенького.

Я зиркаю на дівчат. Бачу в їхніх очах лише полегшення, що цього разу для жертвоприношення обрано не їх.

— Чого чекаєш? — питає Мама.

Руки в мене похололи, я вже відчуваю, як нудота скручує шлунок.

— Я… мені недобре. І досі там болить, натерто…

— Перший тиждень і вже натерто? — пирхає Мама. — Звикай.

Інші дівчата втупились у підлогу чи на свої руки, уникають мого погляду. Тільки Олена дивиться на мене, і в її очах я бачу жалість.

Покірно виходжу з кімнати слідом за Мамою. Я вже знаю, що за опір тут карають: синці від попереднього протесту ще не зійшли. Мама показує на кімнату в кінці коридору.

— На ліжку лежить сукня. Вдягнеш її.

Я заходжу, і вона замикає за мною двері. Вікно виходить на під’їзну доріжку, де стоїть синє авто. Тут вікна теж заґратовані. Я дивлюся на велике латунне ліжко й бачу не меблі, а знаряддя тортур. Беру сукню. Вона біла, наче лялькова, з оборками на подолі. Одразу зрозуміло, що це значить, і нудота стискається у вузол страху. Олена попереджала: коли тобі наказують грати дівчинку, це значить, що від тебе хочуть переляку. Хочуть, щоб ти кричала. Тішаться, коли йде кров.

Я не хочу вдягати цю сукню, але і не вдягати боюся. Коли чую кроки, що наближаються до кімнати, сукня вже на мені, і я готуюся до того, що буде далі. Двері відчиняються, заходять двоє чоловіків. Вони дивляться на мене, і я сподіваюся, що розчарувала їх, — може, подумають, що я надто худа чи негарна, розвернуться й підуть геть. Але вони зачиняють двері й простують до мене, мов вовки на полюванні.

«Мусиш навчитися відпливати». Це те, чого мене вчила Олена, — відпливати геть від болю. Саме це я намагаюся зробити, коли чоловіки зривають з мене лялькову сукенку, коли їхні грубі долоні стискаються на моїх зап’ястках, коли вони змушують мене піддатись їм. Вони заплатили за мій біль і задоволені лише тоді, коли я починаю кричати, коли по моєму обличчю течуть піт і сльози. «О, Аню, як тобі пощастило, що ти мертва!»

Коли все закінчено і я шкутильгаю назад до кімнати з замком, Олена сідає до мене на розкладачку, гладить по голові.

— Тепер маєш поїсти, — каже вона.

Я хитаю головою.

— Мені хочеться тільки померти.

— Якщо помреш, тоді вони переможуть. Не можна дозволити їм перемогти.

— Вони вже перемогли. — Я розвертаюся на бік, підтягую коліна до грудей, згортаюся кулькою, яку ніщо не проб’є. — Перемога вже за ними.

— Міло, глянь на мене. Думаєш, я здалася? Думаєш, я вже померла?

Я витираю сльози.

— Я не така сильна, як ти.

— Це не сила, Міло. Це ненависть. Саме вона зберігає тобі життя.

Вона нахиляється до мене, довге волосся — водоспад чорного шовку. Те, що я бачу в її очах, мене лякає. Там палає вогонь; вона не зовсім при собі. Саме так Олена й виживає — на наркотиках і безумстві.

Двері знову відчиняються, ми щулимося, Мама роззирається. Вона показує на одну з дівчат.

— Ти, Катю. Це до тебе.

Катя дивиться на неї, не ворушачись.

Двома кроками Мама підходить до неї й дає їй сильного ляпаса.

— Йди, — наказує вона, і Катя викочується з кімнати.

Мама замикає двері.

— Міло, пам’ятай, — шепоче Олена. — Пам’ятай, що береже тобі життя.

Я дивлюсь їй в очі — і бачу. Ненависть.

10

— Не можна допустити, щоб ця інформація розійшлася, — сказав Гебріел. — Це може її вбити.

Детектив відділу розслідування вбивств Баррі Фрост ошелешено подивився на нього. Вони стояли на автостоянці біля яхт-клубу «Світанок». Вітру не було, ані найменшого, і вітрильники дрейфували в нерухомій затоці. Пекло пообіднє сонце, піт приклеював тонкі пасма волосся до блідого чола Баррі. У повній людей кімнаті саме Баррі Фрост привертав найменше уваги — тихенько відходив у куток, де стояв і усміхався, непомічений. М’яка вдача дозволяла йому спокійно переносити час від часу буремне партнерство з Джейн, яке за останні два з половиною роки міцно вкоренилося в довірі. І от тепер двоє чоловіків, яким Джейн була небайдужа, її чоловік та її напарник, дивилися один на одного з повним розумінням.

— Ніхто не сказав, що вона там, — пробуркотів Фрост. — Ми не знали.

— Не можна, щоб ЗМІ дізналися.

Фрост коротко, знервовано видихнув:

— То була б катастрофа.

— Скажи, хто ця невідома. Розкажи все, що ти про неї знаєш.

— Повір, на це пущені всі сили. Ти маєш нам довіряти.

— Я не можу сидіти на лавці запасних. Мушу знати все.

— Ти не об’єктивний. Вона ж твоя дружина.

— Саме так. Вона моя дружина. — У голосі Гебріела прозвучала нотка паніки. Він зупинився, щоб опанувати себе, і тихо мовив: — Що б ти робив, якби там опинилась Еліс?

Фрост подивився на нього. Нарешті кивнув.

— Заходь. Ми саме говоримо з командором. Це він витягнув її з води.

З пекучого сонця вони ввійшли до затінку й прохолоди яхт-клубу. Усередині пахло саме так, як у будь-якому барі на узбережжі, — океанське повітря, змішане з запахами цитрусових та алкоголю. Це була хитка будівля на дерев’яному пірсі з видом на затоку Гінґем. У вікнах деренчали два переносні кондиціонери, заглушуючи дзенькіт склянок і низьке гудіння розмови. Дошки підлоги рипіли під ногами, коли вони йшли до вітальні.

Гебріел упізнав двох бостонських детективів, які стояли біля бару й розмовляли з лисим чоловіком. І Даррен Кроу, і Томас Мур були колеги Джейн з відділу розслідування вбивств; обидва здивовано глянули на Гебріела.

— Привіт, — сказав Кроу. — Не знав, що цим зацікавилося ФБР.

— ФБР? — перепитав лисий. — Ого. Це вже серйозно.

Він простягнув Гебріелові руку.

— Скіп Бойнтон. Я командор яхт-клубу «Світанок».

— Агент Гебріел Дін, — відповів Гебріел, потискаючи йому руку.

Він щосили намагався зберігати офіційний вигляд. Але відчував на собі збентежений погляд Томаса Мура. Мур розумів, що тут щось не так.

— Так, я саме розповідав детективам про те, як ми її знайшли. Скажу вам, те ще потрясіння — побачити тіло у воді. — Він помовчав. — Може, вип’єте, агенте Дін? За рахунок клубу.

— Ні, дякую.

— А, точно. Ви ж на службі, га? — Скіп співчутливо реготнув. — Усе у вас, хлопці, за підручником, правда? Ніхто не п’є. Чорт забирай, а я вип’ю.

Він прослизнув за стійку, кинув кубики льоду до склянки. Хлюпнув зверху горілки. Гебріел почув, як дзеленчить лід в інших склянках, роззирнувся й побачив, що у вітальні сидять ще з десяток членів клубу, майже всі — чоловіки. Гебріел спитав себе, чи хоч хтось із них ходить у море. Чи вони просто приходять сюди випити?

Скіп