Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Серце на мить пропускає удар і жорсткий спазм здавлює горло. Я знаю, що це не мій батько, не мій справжній тато, але сльози все одно задушливою грудкою підкочують до горла, а руки тремтять від ледь стримуваних емоцій.
Перевертаю послання і зі зворотного боку відколупую нігтем воскову печатку із фамільним гербом. На секунду замислююсь, а де зараз перстень із печаткою. Після смерті батьків Касія була в такому горі, що не помічала нічого навколо, потім занедужала нянька, і вона разом з нею... Каор його не мав... Може, він просто десь сховав каблучку?
Втім, зараз це зовсім не важливо. Подумаю про це згодом. На цей час головне прочитати листа від лорда Торнеда. Що ж такого важливого він хотів повідомити донці. Навіщо сховав від усіх у тому місці, яке, був певен, вона рано чи пізно знайде. І тільки вона.
Змахую долонею сльози, що підступили, і розгортаю листа. Але там виявляється зовсім не те, що очікувала побачити.
“Напиши Сіварду Кіндлоу. Він знає, що робити!” ― говорить сухе беземоційне послання. Навіть не віриться, що батько міг таке залишити улюбленій донці. Він був завжди люблячим і лагідним. А тут дві короткі фрази. Але почерк точно його, хоч літери стрибають, наче написані поспіхом. Може, так і є? Може, часу не було на ніжності та люб’язності? І хто такий Сівард?
У голові крутиться спогад, який я, як не намагаюся, не можу схопити. Зосередитись не виходить. Серце в грудях бухає, як барабан.
Роблю кілька глибоких заспокійливих вдихів. Від того, що я зараз нервую, нічого не зміниться. Потрібно заспокоїтись і ще раз спробувати згадати.
Притискаю потилицю до стіни й закидаю голову, прикриваючи очі. Намагаюся розслабити тіло, відпустити на волю думки… Виходить насилу. Але дещо таки згадую. Здається, Касія щось про нього читала в книзі. Давно, ще до епідемії...
Сівард Кіндлоу чаклун з північних земель. Могутній та сильний. Навіть король Олеальд поважає його і неодноразово вдається до допомоги.
Різко розплющую повіки. Це вихід. Можливо, лорд Торнед щось підозрював, щодо планів Каора на Касію і вирішив убезпечити свою дитину.
Кидаюсь до письмового столу. Десь я бачила чисті листи та ручки.
Суєтно нишпорю по шухлядах в пошуках письмового приладдя, а знайшовши, відразу заходжуся писати. Часу зовсім мало лишилося. Відчуваю, треба поспішати.
Замислюватися над посланням ніколи. Тривога тонкою струною дзвенить усередині. Головне встигнути. Адже якщо мене спіймають, другого шансу не буде.
"Потрібна ваша допомога! У мене залишилося зовсім мало часу!” ― квапливо виводжу на папері. ― "Касія", ― і ніби за якимось натхненням додаю, ― “(поки що) Отгріф, дочка Торнеда Отгріфа”.
Запечатую конверт. Пишу зверху тільки наше прізвище, щоб у разі навіть косого погляду не впадало в око від когось послання. Мало з ким Отгріфи переписувалися. Старший брат і батько були дуже комунікабельні.
Тепер ще лишилося відправити.
Закушую губу й окидаю поглядом кімнату. Точно пам'ятаю ― урна для ділового листування стояла раніше у кутку. На щастя її ніхто не чіпав, вона там, де й за життя батька. Інакше б у мене нічого не вийшло. На відправлення магічної пошти впливає місце розташування, при чому досить сильно… Але видно Каору поки що було ліньки щось переставляти, та й власне навіщо міняти вже налаштовану схему.
Підходжу до ящика і кидаю у вузький проріз конверт.
― Сівард Кіндлоу! ― чітко вимовляю, притискаючи долоню до квадратного, плоского каменю на кришці поштової скриньки, і відчуваю, як вона відгукується легкою вібрацією. Справу зроблено.
Дивно, що я ні секунди не замислювалася над своїми діями, не вагалася в правильності рішення, починаючи від дотримання вказівок і закінчуючи виправлянням. Пам'ять тіла та інтуїція відіграли свою роль.
Тільки тепер ось тремтять і підкошуються ноги. З мене ніби висмоктали всю енергію, всі сили. Але почуття, що я зробила, все правильно не залишає. Чаклун допоможе, знаю.
У голові з'являється образ поважного старця, чимось схожого на Дамблдора чи Гендальфа. Якщо він настільки сильний і непереможний, то йму має бути чимало років.
У коридорі щось стукає. Від страху підстрибую на місці. Ну я й дурепа! Стою, мрію... А мені треба бігти.
Гримаючи чоботами, повз кабінет проходить стражник. Чекаю ще кілька хвилин і сама вислизаю за двері, не забувши сховати світильник і натягнути чепець. Потім по стінці, по стінці й до своїх покоїв.
Не інакше як, боги цього світу прихильні до мене. На шляху ніхто не зустрівся, а Тента, як і раніше, солодко сопе. Тільки, крім цих звуків, я чую ще одні. Вони дуже відрізняються від мирного дихання сплячої служниці, проте знайомі. І долинають вони прямо з покоїв Каора.
Намагаюся не звертати уваги на пристрасні стогони, квапливо знімаю одяг служниці, ледве не забуваю в кишені кулю світильника, схаменувшись, витягаю її й вкручую на місце, потім знову акуратно складаю сукню й кладу на стілець.
А потім цікавість пересилює. Нареченому, мабуть, не знайоме почуття вірності. Цікаво, хто ж прикрашає його ночі, поки упирається норовлива наречена.
Тихенько підходжу до суміжних дверей і акуратно прочиняю. Ліжко лорда видно наче на долоні, як, втім, і тіла двох коханців. Стовпом застигаю від картини, що відкрилася. У приглушеному світлі каганців здається, що це я так пристрасно звиваюся в обіймах чоловіка. Але потім дівчина трохи повертає голову, і я впізнаю Готієні.
Боже мій, він точно хворий!
У шлунку холодною змією обертається нудота. Не знаю, як мені вдається тихо зачинити двері й не видати себе. Руки тремтять, а по шкірі крижаною хвилею пробігає озноб.
Швидко пірнаю під ковдру та накриваю голову подушкою. Це страшно, гидко, жахливо. Як добре, що порятунок не за горами...
Від автора
Порятунок не за горами, це правда. Повинна ж і Касії посміхнутися удача. А як Ви думаєте, чи має рацію наша героїня, вирішивши, що чаклун стародавній старий?)))
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обраниця чаклуна, Олеся Лис», після закриття браузера.