Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

До оніміння кінцівок дивно сидіти з ним в машині, спостерігати як впевнено веде залізного звіра, й розуміти, що тільки що я відкрилася повністю, а тепер їду за сукнею. Сюр, не інакше. Ні співчуття, ні чогось подібного, наказ розповісти  усе, варто було у голові клацнути й, рішення, що залишаюся.  Через що саме? Чому взагалі прийшов? Чому ті питання ставив? Про Маріана згадав… хвилюється? Подобаюся? А може знову фантазія розігралася? Марні надії швидко в душі осідають теплом, вірою, що як знову розчаруюся? Знову скаже йти, бо не рятує дівчат? Але нащо тоді про минуле казати, з яким розберемося? Разом? Чи він сам?...

Змінилося щось. Перемкнуло, а може взагалі замкнуло у його голові. Напружений, але, на перший погляд, не більше, ніж завжди. Серйозний, мовчазний. Таємничий. Нічого про себе не розповідає. Нічим не ділиться. Я розкрита книга, а він таємний фоліант захований під сімома замками. Яким було минуле? Що накоїв, що батько прогнав, а брат ніяк про помсту не забуде? Чим керувався, коли примчав й, наче оскаженілий, у пристрасті втопив, а потім вчасно спинився? 

— Марку, — тихо промовляю, — реагує одразу. — Чому ти прийшов зараз? 

Він розуміє. Чітко знає, що запитую, чому не вночі, як обіцяв, а вранці, після записки. Зітхає. Рівно, беземоційно, але на повні груди. 

— Ти з Мариною говорила. 

Не хочу робити висновки, які миттю у голові вихором закручуються. З нею був, й так зрозуміло. Чув, мабуть. Можливо, коли подзвонила, у ліжку лежали після приємної ночі. Тому не прийшов. От і відповідь. Її замість мене обрав. Дорослу, красиву, правильну жінку, котра розумно мовчить, або у потрібну мить говорить. 

Відвертаюся до вікна. Відчуваю, дивиться. Дихання збивається, хочеться попросити відвернутися, та Данте не послухає, тому й не намагаюся. Ніч і ранок і мене змінили, в мені щось перевернули догори дриґом. 

— Вона мені подзвонила і розповіла, — додає раптом. 

Розгублююся. Виправдовується? Чи… Що це? Отже, не з нею був? Нічого не відповідаю, а йому певно й не потрібно. Зупиняє автомобіль поруч з великим торговим центром й виходить першим. Я слідом, з подивом дивлюся, коли поруч опиняється та руку подає. Тепер взагалі нічого не розумію. Дивно. Все. І різко та несподівано. З обережністю вкладаю свої пальці у широку долоню. А він стискає їх. Тремтливо, шалено, болісно. В серці смикається незвідане раніше почуття. Не так, як завжди з ним, нове, гаряче, вогнем по судинах тече. Не бажання, не голод, просто інше, наче чуже. 

В торговому центрі заходимо у кілька магазинів. Сама б у такі ніколи не завітала, та Марк веде впевнено, а я слідом. В третьому зупиняємося. Продавчині здалеку бачать клієнта спроможного купити все, догоджають з порогу. Данте наказує принести сукні: сухо, впевнено, називаючи колір сам — зелений. Буквально за секунди навколо цілий вихор зелених відтінків: від салатового до темно-смарагдового. Приміряю усе. Припадає до смаку лише одна з усіх: темно-зелена, зі спущеними плечима та прозорими рукавами. Груди у ній більшими виглядають, а шия витончено. Ця подобається значно більше, ніж попередня, з Мариною обрана. Марк розуміє без слів, каже пакувати. Далі туфельки й сумочка. А потім у салон краси, не той, що жінка водила. Просить нічого не вигадувати, тільки підкреслити. Цього разу макіяж інший. Я на себе схожа, тільки трохи красивіша. В дзеркалі не та сама дівчина, що вчора була, а саме я. Справжня, з румʼянцем та блідою шкірою, з великими очима й хвилястим волоссям. 

— Тепер їсти, — кидає, коли з торгового центру виходимо. 

Не можу так. Все змінилося, варто слова пригадати “я передумав”, та мушу розуміти, щоб… надії марно не розквітали в душі. Зупиняюся поруч з величезним позашляховиком. Марк не доходить до водійського місця, на мене запитально дивиться, спостерігаючи як кутаюся щільніше у куртку. Холодно сьогодні. 

— Поясни мені, — прошу. В очі синьо-зелені дивлюся, не можу прочитати нічого.

— Що саме, Сабріно? 

— Ще позавчора ти не хотів брати сюди, відмовив, прогнав, а тепер сказав “передумав”. Я запитала “а ми”, а ти проігнорував. Поясни, що означає. Будь ласка. 

Данте мовчки розглядає. Я уникаю нагадувати про моє одкровення, котре він ніколи не мав би чути. Уникаю згадувати його ж слова про те, що зламає, про те, що не рятує. Бо теперішні дії нагадують інше, не те, про що говорив неодноразово. Виходить, він сам собі суперечить. 

— Ти не їдеш додому зараз, поїдеш пізніше, зі мною. Здається усе чітко, — відповідає холодно. 

— Але ти прийшов і кинувся на мене. Ти… 

Всміхається кутиком губ.

— Сама просила мене собі. А я просив не суперечити. Марина подзвонила, сказала про твій план. Багато розуму не потрібно, щоб зрозуміти тебе, Сабріно. 

— І тому прийшов та роздягнув? — голос тремтить. 

Чоловік веде плечима. Обходить, ставить пакети з магазинів на заднє сидіння. Потім повертається, кілька секунд допитливо розглядає. 

— Я можу запропонувати не багато. Не любов, не сім'ю. Розумієш? Ти варта більшого, Сабріно. Я хочу тебе, — сухо фактами викладає. — Твоє тіло подобається. Твоя краса і твій язик. Я зупинився, адже займатися тим чим планував, коли дівчина ридає, не найкращий варіант для обох. Навіть якщо двоє голодні. 

— Тобто ти передумав, тому що хочеш мене і розізлився через мої дії? 

— Приблизно. Знав, що все одно зробиш як хочеш. 

— Вирішив переграти.

— Випередити, щоб тримати руку на пульсі, — уточнює.

— І нас немає і не буде? — ледве змушую себе триматися рівно, поки запитую. Дурненька, вкотре сама себе надурила. Примарну надію все одно у серце пустила. 

— Ні. Все, що між нами може бути — фізична близькість, якщо ти хочеш і можеш. Але я б не рекомендував. Тобі потрібно втамувати голод не до фізичної близькості, а інше. Тобі потрібна любов, Сабріна. Глибока, чуттєва, сильна, котра зцілить від минулого. Я не зможу. Подібним не займаюся. 

Марк говорить, а я задихаюся. Повільно, ніби хтось кисень з легень витягує. Дивиться в очі, так спокійно, зважено, а сам такі речі каже, вкотре, від яких трусить.